Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Про ситуацію з правами людини в анексованому Криму, взаємодію журналістів з судами, а також про своє бачення реформи судової гілки влади «Юридичні газеті» розповів суддя Голосіївського районного суду м. Києва Микола ШКІРАЙ
- Пане Миколо, відомо, що суддею одного з райсудів столиці Ви стали нещодавно, а до цього працювали у Балаклавському районному суді м. Севастополя. Розкажіть, за хронологією, що, власне, довелося пережити за цей час Вам та іншим жителям Криму?
- Як відомо, у кінці лютого – на початку березня 2014 р. перекинуті з Росії війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів.
Згідно з Постановою Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», прийнятою 21.04.2015, зазначені події відбувалися за наступним сценарієм:
- Збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалась 20.02.2014, коли всупереч її міжнародно-правовим зобов’язанням були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих у Криму відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування на території України Чорноморського флоту Російської Федерації від 28.05.1997, для блокування українських військових частин. На початковій стадії агресії особовий склад окремих російських збройних формувань не мав розпізнавальних знаків;
- 27.02.2014 збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас, відбулось створення та озброєння з регулярних збройних формувань найманців з-поміж місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходились кораблі Військово-Морських Сил України. За цих обставин лідер партії «Русское единство» Сергій Аксьонов у незаконний спосіб проголосив себе головою Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та закликав президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій у Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації, порушуючи як міжнародне право, так і чинну українсько-російську договірно-правову базу, звернувся до Ради Федерацій Російської Федерації, яка своєю постановою від 1.03.2014, протиправно легалізуючи ці порушення, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід’ємної частини України – Автономної Республіки Крим та міста Севастополя;
Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16.03.2014 провела псевдо референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації. Сумнівні результати «референдуму» не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації. Це підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27.03.2014«Територіальна цілісність України»;
- 17.03.2014 Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, яка, всупереч цьому, проголосила Крим незалежною державою. 18.03.2014 самозвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб’єктів». У такий протиправний спосіб відбулася незаконна й поспішна оборудка для того, щоб створити позірність правомірності збройного втручання Росії та анексії нею частини території України;
- 21.03.2014 владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации нових субъектов – Республики Крым и города федерального значения Севастополя» (далі – окупаційний Закон).
Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати псевдо референдуму та вважають, що Крим Росія анексувала.
Перш ніж зробити підсумки першої частини Вашого запитання, хотів би звернути увагу читачів на правові підстави деяких понять. Згідно зі ст.1 Закону України «Про оборону України» від 6.12.1991 №1932-ХІІ, збройна агресія – це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій:втручання або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України;блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав;напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України та інші дії.
Отже, на мою думку, наслідком саме військової агресії Російської Федерації стала повна окупація та подальша анексія території Автономної Республіки Крим. Тобто, всі ці події, як мені, так і іншим жителям Криму, власне, довелося пережити в окупації.
- Як такий стан речей відобразився на правах простих людей, жителів півострова?
- З моменту прийняття «окупаційного Закону» – «Со дня принятия в Российскую Федерацию Республики Крым и образования в составе Российской Федерации нових субъектов граждане Украины и лица без гражданства, постоянко проживающие на этот день на территории Республики Крым или на территории города федерального значения Севастополя, признаются гражданами Российской Федерации, за исключением лиц, которые в течение одного месяца после этого дня заявят о своїм желании сохранить имеющееся у них и (или) их несовершеннолетних детей иное гражданство либо остаться лицами без гражданства» грубо порушувалися права та свободи пересічних громадян, які тимчасово на той момент не перебували в Криму. А це – моряки, військовослужбовці, направлені у відрядження та інші особи.
Також усіх мешканців Криму фактично зобов’язали переоформити свої транспортні засоби відповідно до законодавства Росії. З 1.09.2014 набрало чинності розпорядження, згідно з яким автомобілі з української реєстрацією не можуть перебувати на території півострову більше ніж 90 діб. За порушення строку перебування передбачена відповідальність та виникають проблеми при перетині, так званого, «Російського кордону». Своїми словами виїхати з АРК на транспортному засобі з українською реєстрацією (після встановлено 90-денного строку) практично не можливо. На той час в’їхати на «материк» на транспортному засобі з російською реєстрацією теж неможливо.
Знову ж таки, є проблеми з розпорядженням своєю нерухомістю на території Криму як місцевими мешканцями, так і «материковими» українцями, які мають тут власність. У Криму для власників нерухомості виникла ситуація, що викликає багато питань з погляду занепокоєння за збереження прав власності на нерухоме майно — землю, квартири, житлові будинки, інші будівлі. Проблема виникла у зв’язку з тим, що всі угоди стосовно нерухомості у Криму, вчинені тепер на території півострову, в Україні будуть вважатися незаконними й не будуть вноситися до відповідного українського реєстру. Одночасно, якщо нерухоме майно, що знаходиться у Криму, не буде внесене до відповідного російського держреєстру, у його власника вже можуть виникнути проблеми з російським законодавством. Наприклад, не можливо буде здійснити фактичний обмін житла для тих, хто бажає обміняти його з Криму на континентальну Україну і навпаки, адже хоча такі угоди цілком можна оформити в Україні, але при цьому в Криму на цей час вони фактично не будуть чинними.
Такою нормою влада Російської Федерації грубо порушила конституційні права всіх громадян України на території Автономної Республіки Крим.
- Тобто, певні злочини здійснюються навмисно, а не є наслідком прийняття тих чи інших законів РФ?
- Слід розуміти, що Україна, з погляду правової держави,не ідеальна. Але РФ занесла на територію Автономної Республіки Крим цензуру, нетерпимість до національних, релігійних та інших меншин, обмеження свободи слова, несправедливе правосуддя, адміністративний тиск та залякування інакодумців.
Як вбачається з вищезгаданої Постанови Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» Російська Федерація неодноразово порушувала такі права громадян України, передбачені та гарантовані Конвенцією про захист прав людини й основоположних свобод, як право на життя, право на свободу повагу до честі та гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу й особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті та релігії.
Під час збройної агресії Російської Федерації проти України були вчинені численні воєнні злочини та злочини проти людяності. Поряд з цим, у ЗМІ повідомлялося, що в окупованому Криму відбувалися такі злочини як ув’язнення, викрадення або інше жорстоке позбавлення фізичної свободи та порушення основоположних норм міжнародного права, насильне переміщення населення, переслідування будь-якої ідентифікованої групи чи спільноти з політичних, расових, етнічних, культурних, релігійних або інших мотивів, несумісних з міжнародним правом. Зазначені та подібні злочини, відповідно до ст.7 Римського статуту, кваліфікуються як злочини проти людяності, а також мають наслідком міжнародну кримінальну відповідальність осіб, незалежно від того чи вони скоїли їх під час війни, чи у мирний час.
Грубі та масові порушення прав людини, спричинені збройною агресією Російської Федерації, перетворили сотні тисяч українських громадян на біженців, серед яких більш як 60% з-понад 1 млн людей складають жінки та діти.
- Але ж наразі, якщо можна так сказати, ситуація стабілізувалася…
- Власне, людям у Криму, які відкрито займають проукраїнську позицію, наразі забороняється розмовляти українською мовою, використовувати українську символіку, висловлювати свою громадську позицію в підтримку України. У них проводять обшуки, спричиняючи таким чином постійній психологічний тиск, як це було на початку окупації. Зрозуміло, що все це змусило людей постійно нервувати та хвилюватися не лише за своє майбутнє, а й взагалі за життя. Тільки на початок травня 2014 р. на материкову Україну виїхали 7723 осіб. Це також визнали й міжнародні інституції, зокрема, Агентство ООН у справах біженців, яке оцінило кількість внутрішньо переселених осіб, тільки у перші місяці окупації, у 10 тис., більшість з яких – кримські татари, а третина – діти.
Військова агресія Російської Федерації була визнана Україною на законодавчому рівні. Початком тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, згідно з українським законодавством, вважається дата набрання чинності Резолюцією №68/262 Сесії Генеральної Асамблеї ООН від 27.03.2014 про підтримку територіальної цілісності України.
З метою забезпечення додержання прав і свобод людини й громадянина, захист інтересів держави, державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах окупації було прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 №1207-VII.
Відповідно до ст. 2,цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини й громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
Пізніше, з метою правової протидії агресору, було прийнято Закон України «Про санкції» від 14.08.2014 №1644-VII, який передбачає механізм впровадження спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів. На його виконання Кабінет Міністрів України 11.09.2014 видав розпорядження №829-р «Про пропозиції щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів» у зв’язку саме з військової агресією Російської Федерації.
Постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2014 №343 створено міжвідомчу робочу групу з питань відшкодування втрат, завданих тимчасовою окупацією частини території України. Одним з основних завдань цієї групи є підготовка пропозицій та рекомендацій щодо визначення шляхів, механізму та способів відшкодування втрат, завданих тимчасовою окупацією частини території України.
Також Постановою Верховної Ради України від 27.01.2015 №129-VIII законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 9.04.2014 рішуче засуджує дозвіл Ради Федерації Росії на застосування військової сили в Україні, російську військову агресію та подальшу анексію Криму, що є явним порушенням міжнародного права.
Остання резолюція Європарламенту від 15.01.2015 щодо ситуації в Україні рішуче засуджує агресивну та експансіоністську політику Росії, що становить загрозу цілісності та незалежності України, а також потенційну загрозу для самого Європейського Союзу, включаючи незаконну анексію Криму та ведення неоголошеної гібридної війни проти України, у тому числі інформаційної війни, поєднуючи кібер-війни, використання регулярних та нерегулярних збройних сил, пропаганда, економічного тиску, енергетичного шантажу, дипломатії та політичної дестабілізації, підкреслює, що такі дії є порушенням міжнародного права.
Сьогодні в проваджені Європейського суду з прав людини знаходиться заява №20958/14 у справі «Україна проти Росії». Ця заява має міждержавних характер, що виключає можливість долучення до неї фізичних та юридичних осіб, які постраждали від вчинення Росією актів агресії проти України. Разом з тим, Європейський суд з прав людини виносить рішення про порушення державою конкретних положень Конвенції про захист прав та основоположних свобод, яка, у свою чергу, не містить норми, яка б прямо стосувалася акту військової агресії.
Усі ці нормативні акти, я навів для того, щоб громадяни України, які постраждали внаслідок військової агресії Російської Федерації стосовно АРК та вимушені переселитися з Криму в інші міста,могли звертатися до суду.
- А як окупація відобразилася на роботі українських суддів у Криму, чи був фізичний або психологічний тиск?
- Умовно кажучи, тиснула ситуація в цілому. Звичайно, що нікого не виганяли з роботи, навпаки, щоб залишити суддів, їм почали платити зарплату в еквіваленті близько $2000. Потім було тестування на знання російського законодавства. Хто його складав, як правило, залишалися працювати далі. Абсурдним був період, коли рішення приймалися українськими суддями відповідно до законодавства РФ, ім’ям РФ, але на відповідних документах ставилася українська печатка. Безперечно, відбувалися й міжусобиці серед суддів, які прагнули залишитися. До того ж ще й те, про що я вже говорив: якась люта ненависть до всього українського – символіки, мови, людей… Але останнє, як правило, йшло не стільки від кримчан, скільки від тих, хто приїхав аби підтримати анексію – козаки та інші особи.
- Наскільки легше Вам працюється на материковій Україні?
- З погляду моральні, звичайно, легше. Але якщо говорити про стан судової системи, про відношення до моїх колег, то ситуацію потрібно змінювати. Суд не може нормально працювати в умовах такого тиску та неповаги до нього. Наприклад, наразі я сиджу в кабінеті іншого судді, який перебуває у відпустці, а коли він повернеться, я не знаю, де буду слухати справи. Я розумію, що частково це пов’язано зі складною ситуацією в країні, але якщо держава вимагає від суддів справедливих рішень, вона має як мінімум забезпечити гідні умови праці.
- В України триває конституційна реформа, яка передбачає судову реформу. Відбувається так звана люстрація, або очищення судової влади…
- На моє переконання, будь-яка реформа має вирішувати ті проблеми, що накопичилися, із тим, щоб надалі закладати нормальний розвиток і функціонування судової системи. Ті процеси, що відбуваються зараз, мені важко назвати позитивними змінами. Так, безперечно, судова система повинна змінитися на краще, але суспільство чи деякі його представники, політики, не повинні тиснути на суд, вони не мають права маніпулювати суддями, погрожувати їм чи то звільненням, чи розправою. Якщо суддя бере хабарі, то він має нести відповідальність відповідно до чинного законодавства, але питання,чому так не відбувається, – до відповідних органів, а не до суддів. Суддя виносить рішення на підставі наданих доказів, і якщо прокуратура не може забезпечити відповідну доказову базу, то це проблема прокуратури, а не суду.
Також зазначу, що не останню роль у формуванні суспільної думки стосовно суддів відіграють журналісти. Гадаю, що і представники ЗМІ, і представники Феміди повинні навчитися поважати один одного. Судді мають навчитися спокійно та доброзичливо реагувати на появу журналістів, навіть якщо це відбувається зненацька під час судового засідання. Журналісти мають розуміти, що виконуючи свою важливу роботу, вони не повинні заважати виконувати роботу іншим та доносити лише один негатив про роботу суддів і апарату судів, не заглиблюючись в цілому в роботу суду, у ті проблеми, які сьогодні має українська Феміда. Раджу суддям та журналістам керуватися приписами, зазначеними у посібнику для суддів «Суди у відносинах з журналістами та ЗМІ» (Київ-2008 р.).
І на завершення, коли говорять про суддів-корупціонерів або про те, що судді виконують волю політиків чи великих бізнесів, хочу зазначити, що ці особи також є частиною нашого суспільства, а тому заклики про люстрацію лише суддів є несправедливими та ганебними. Реформа суддівської гілки влади має відбуватися одночасно з реформою законодавчої та виконавчої гілок. Перефразовуючи відомий вірш, скажу так: якщо хабарників-суддів не саджають, а суди не є незалежними, значить це комусь потрібно. І повірте, – не суддям.
Джерело: yur-gazeta.com
_03_03.png)
