Іменем України: підвідомчість суперечок банків з боржниками

Семен Кравцов проаналізував постанова Верховного Суду про непідвідомчість третейським судам спорів про захист прав споживачів послуг банку

ПРАВОВІ ЗВІСТКИ

2 вересня 2015 Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України при розгляді справи № 6-856цс15 був зроблений висновок про непідвідомчість третейським судам спорів, що виникають між банками та їх кредитними боржниками, оскільки останні є споживачами послуг банку.Згідно з більш рані правової позиції, викладеної у справі № 6-64цс15,оскільки Закон «Про третейські суди» містить заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), третейське застереження в кредитному договорі між фізичною особою (споживачем) і банком є ув'язненою в порушення вимог пункту 14 частини 1 ст. 6 Закону «Про третейські суди», і в цій частині кредитний договір слід визнати недійсним.

Юрист Семен Кравцов вважає, що постанова ВСУ у справі № 6-856цс15 розвінчала міф про підвідомчість спорів про захист прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки):

ВСУ констатував, що справи у спорах про захист прав споживачів, у тому числі і споживачів послуг банку (кредитної спілки), не підвідомчі третейським судам, тим самим поставивши крапку, без перебільшення, в одному з найбільш неоднозначних питань у правовому регулюванні.

Для кращого розуміння важливості цієї постанови для споживачів слід звернеться до історії функціонування третейських судів в Україні.

Центральна ідея діяльності третейських судів полягає в тому, щоб знизити і без того істотне навантаження на національну судову систему, позбавивши її, зокрема, від необхідності розгляду однотипних справ невисокого рівня складності, які виникають, строго кажучи, з абсолютно «зрозумілих» правовідносин.

Такими, в переважній більшості випадків, є і спори, що виникають з кредитних правовідносин, у яких вимоги кредитора ґрунтуються на підписаному з боржником договорі, а факт порушення зобов'язання, як правило, може доводитися письмовими доказами.

Однак, в українських реаліях введення третейських судів не привело до досягнення позначених цілей, навпаки - обернулося колапсом для безлічі споживачів послуг кредитних установ.

Оскільки споживчі кредитні договори за своєю правовою природою є договорами приєднання, зміна або доповнення їх змісту в силу положень ГК позичальникам непідвладне. Використовуючи це у своїх власних, недобросовісних цілях, кредитні установи часто, під загрозою відмови, надавали грошові кошти позичальникові виключно за умови наявності в кредитному договорі третейських застережень.

У підсумку, в порядку третейського провадження з боржників стягували багаторазові суми заборгованостей, левову частку яких становили колосальні штрафні санкції. При цьому, позичальники не повідомлялися про розгляді справи в третейському суді, що позбавляло їх можливості брати участь у розгляді, оскаржувати факт порушення кредитного зобов'язання або нараховану кредитною установою суму. Це й не дивно, якщо враховувати, що третейські суди часто створювалися при фінансових установах або просто здійснювали взаємовигідне співробітництво.

Такий стан справ ускладнювалося також неможливістю оскаржити явно незаконне рішення третейського суду, адже компетенція національного суду щодо оскарження такого рішення формально зводиться лише до перевірки деяких процесуальних підстав, перелік яких є вичерпним (норми статті 51 Закону «Про третейські суди» та статті 389-5 ЦПК ).

До того ж, ухвалу суду про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду не підлягає оскарженню в апеляційному порядку. Разом з тим, ухвала суду про відмову у видачі такого виконавчого документа може бути предметом апеляції, що, безсумнівно, ставить кредитна установа і позичальника у нерівне процесуальне становище і порушувало справедливий баланс інтересів.

Про ступінь критичності вищеописаної ситуації може свідчити хоча б той факт, що в узагальненні Верховного Суду України про практику застосування судами Закону «Про третейські суди» від 11 лютого 2009, - документі, зазвичай відрізняються вивіреною і суворої юридичною технікою, - були присутні досить жорсткі зауваження і розгромна оцінка відверто незаконної діяльності третейських судів, виражені у формі, зазвичай не властивою «сухому» юридичній тексту.

Ймовірно, саме з метою не допустити зловживання кредитними установами своїми правами, законодавець відповідно до Законом № 2 983-VI від 3 лютого 2011 вніс зміни до Закону «Про третейські суди», виключивши з компетенції третейських судів вирішення спорів про захист прав споживачів, в тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Але на судовій практиці судів касаційної інстанції у цивільних справах (раніше - Верховний Суд України, а з 2013 року - Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ) законодавчі новели ніяк не позначилися.

Справа в тому, що суди трактували положення пункту 14 частини 1 статті 6 Закону «Про третейські суди» таким чином, що спорами про захист прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), вважали тільки суперечки, ініційовані самим споживачем. Спори за позовом банку до боржника про стягнення заборгованості справами про захист прав споживачів не вважалися, оскільки позивачем виступав банк, а не споживач.

Така позиція видається досить спірною, оскільки буквальне тлумачення цієї норми вказує на не підвідомчі третейським судам спорів саме «про захист» прав споживачів, що свідчить про можливість захищатися не тільки шляхом пред'явлення позову. Виходячи з цього, слід визнати, що позичальник, виступаючи відповідачем у справі про стягнення заборгованості, також здійснює захист, яка реалізується шляхом подання заперечень проти позову.

У цьому зв'язку цікавий той факт, що законопроект про внесення змін до Закону України «Про третейські суди», замість якого був прийнятий Закон № 2 983-VI від 3 лютого 2011, передбачав більш вдалу формулювання норми пункту 14 частини 1 статті 6 Закону, згідно з якою з компетенції третейського суду виключалися б «суперечки, однією із сторін в якому є особа, яка має статус споживача відповідно доЗаконом« Про захист прав споживачів », але, ймовірно, під тиском фінансового лобі, вона була замінена на норму в існуючій редакції.

Таким чином, постанова Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року у справі № 6-856цс15 - вкрай важливий судовий акт, який надає споживачам послуг кредитних установ право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Ухвалення цієї постанови породжує ряд питань щодо того, яким чином споживачі послуг кредитних установ можуть уникнути стягнення заборгованості згідно з незаконними рішеннями третейських судів, прийнятих до набрання законної сили коментованої постанови Верховного Суду України, адже терміни їх оскарження минули, або ж є ухвала суду про відмову в задоволенні заяв про скасування рішень третейських судів по тим же самим підставах, а процедура їх примусового виконання вже розпочато.

Необхідно враховувати, що Верховний Суд України своїми постановами не створює нових норм права, а забезпечує одноманітність судової практики, встановлюючи правила їх застосування. Тому, твердження про те, що зі 2 вересня 2015 третейські суди не можуть розглядати спори про захист прав споживачів, у тому числі і споживачів послуг кредитних установ, є неспроможним. Коректний інша теза: рішення третейських судів, які прийняті після внесення до Закону України «Про третейські суди» змін про виключення з їхньої компетенції суперечок такої категорії - незаконні.

У цьому випадку, одним із способів захисту прав споживачами послуг банків можуть бути оспорювання рішень третейських судів у судовому порядку, з подачею, при необхідності, клопотань про відновлення процесуальних строків. Слід мати на увазі й те, що у випадку, якщо спори про скасування рішень третейських судів вже переглянуті касаційною інстанцією не на користь споживачів, існують правові підстави для перегляду такого судового акта Верховним Судом України.

Також, не виключено, що діяльність суддів третейських судів, які приймали рішення всупереч забороні, передбаченим пунктом 14 частини 1 статті 6 Закону «Про третейські суди», може стати предметом перевірок компетентними органами.

Так чи інакше, залишається сподівається на те, що судова практика в цьому питанні буде остаточною, оскільки відомі окремі випадки, коли Верховний Суд України протягом нетривалого періоду часу висловлював різні позиції щодо правової оцінки одних і тих же правовідносин.

Сайт "ЮРЛІГА"