Таращанський районний суд Київської області

03 грудня 2015, 13:15

Стягнення — справі вінець

ВССУ роз'яснив які реквізити є обов’язковими для виконавчого листа, в яких випадках слід відмовити в поновленні строків для його пред’явлення чи затвердженні мирової угоди. Відповідні норми містить постанова Пленуму ВСС від 25.09.2015 року №8, текст якої друкує видання "Закон і Бізнес".

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Узагальнення

25 вересня 2015 року м.Київ №8

Про практику розгляду судами процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах

(витяг)

Головам апеляційних судів областей, мм.Києва і Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим

(Закінчення. Початок у №47)

10. Питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу виникають у зв’язку з виконанням рішення суду про відібрання дитини.

Згідно зі ст.374 ЦПК питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу вирішується судом за поданням державного виконавця. Суд у

десятиденний строк розглядає це питання в судовому засіданні з викликом сторін та за обов’язковою участю представників органів опіки та піклування. Неявка сторін не є перешкодою для вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу.

Такі рішення ухвалюють у справах про передання дитини однією особою іншій (стст.161, 163, 167, 170 Сімейного кодексу), про передання дитини на піклування до органу опіки та піклування (стст.161, 167, 170 СК), про позбавлення батьківських прав (ст.167 СК), про скасування усиновлення або визнання його недійсним (стст.236, 238 СК).

У ч.2 ст.77 закону №606-ХІV міститься вказівка, що в разі необхідності державний виконавець може звернутися до суду з поданням щодо вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу.

Разом із тим закон №606-ХІV і ЦПК не вирішують питання про те, до якого суду державний виконавець може звернутися з поданням про вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу.

За змістом ч.1 ст.368 ЦПК державний виконавець може звернутись із поданням про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу до суду, який розглянув справу, оскільки це випливає зі змісту ст.77 закону №606-ХІV.

Згідно з ч.2 ст.77 закону №606-ХІV суд у десятиденний строк розглядає питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу в судовому засіданні з викликом сторін та за обов’язковою участю

представників органів опіки та піклування.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що неявка сторін до судового засідання, належним чином повідомлених про час його проведення, не є перешкодою для вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу.

Судам під час розгляду питання щодо тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу необхідно враховувати письмовий висновок органу опіки та піклування про відібрання дитини. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обгрунтованим, супе-
речить інтересам дитини.

У такому разі суд має виконати вимоги ч.6 ст.19 СК.

Відповідно до п.21 ч.1 ст.293 ЦПК ухвалу суду про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу може бути оскаржено в апеляційному порядку.

За аналізований період суди рідко вирішували питання щодо оголошення розшуку боржника або дитини.

Згідно з п.10 ч.3 ст.11 закону №606-ХІV державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право звертатися до суду з поданням про розшук боржника — фізичної особи або дитини.

На підставі ч.1 ст.40 закону №606-ХІV в разі відсутності відомостей про місце проживання, перебування чи місцезнаходження боржника — фізичної особи, а також дитини за виконавчими документами про відібрання дитини державний виконавець звертається до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини.

Тобто питання про оголошення розшуку боржника або дитини суд розглядає лише за поданням державного виконавця. Сторони та інші заінтересовані особи не мають права на звернення до суду з цього питання.

Відповідно до ч.1 ст.375 ЦПК розшук боржника або дитини оголошується за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання (перебування) боржника або дитини чи місцезнаходженням їхнього майна, або за місцем проживання (перебування) стягувача.

Враховуючи встановлені ст.375 ЦПК особливості розгляду подання про оголошення розшуку боржника або дитини (суд розглядає подання державного виконавця про оголошення розшуку боржника або дитини протягом десяти днів), вважаємо правильною практику тих суддів, які повідомляють державного виконавця про час і місце розгляду подання без виклику сторін виконавчого провадження у судове засідання. Не буде зайвим повідомити стягувача як заінтересовану особу, який по суті і звертається з питанням до державного виконавця.

Іноді в разі неявки державного виконавця в судове засідання суди залишали подання про оголошення розшуку боржника без розгляду на підставі п.3 ч.1 ст.207 ЦПК.

Мар’їнський районний суд Донецької області ухвалою від 11.11.2013 залишив без розгляду подання державного виконавця відділу ДВС Мар’їнського районного управління юстиції про оголошення розшуку боржника, оскільки державний виконавець, повідомлений про розгляд справи, про причини неявки у судове засідання не повідомив і заяви про розгляд

справи за його відсутності не надав (справа №237/3988/13-ц).

Вважаємо, що в силу ст.11 ЦПК така норма за аналогією підлягає застосуванню під час розгляду подання про оголошення розшуку боржника або дитини.

Відповідно до ч.1 ст.40 закону №606-ХІV підставами для звернення державного виконавця до суду з поданням про оголошення розшуку боржника або дитини є відсутність відомостей про місце проживання, перебування чи місцезнаходження боржника — фізичної особи, а також дитини за виконавчими документами про відібрання дитини.

Згідно зі ст.42 закону №606-ХІV (в редакції закону №2511-VІ від 9.09.2010) державний виконавець зобов’язаний звернутися до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини в разі відсутності відомостей про місце проживання або перебування чи місцезнаходження боржника за виконавчими документами лише щодо стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я або у зв’язку з втратою годувальника, а також дитини за виконавчими документами про відібрання дитини. За іншими виконавчими документами державний виконавець міг звернутися до суду з поданням про розшук боржника або дитини за наявності письмової згоди стягувача відшкодувати витрати на розшук та авансувати зазначені витрати відповідно до цього закону.

Отже, є обов’язкові і факультативні підстави для звернення державного виконавця до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини.

Із 9.03.2011 відповідно до ч.1 ст.40 закону №606-ХІV на державного виконавця покладено обов’язок звертатися до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини за всіма категоріями справ у разі відсутності відомостей про місце проживання, перебування чи місцезнаходження боржника — фізичної особи, а також дитини за виконавчими документами про відібрання дитини.

На підставі ст.40 закону №606-ХІV суд оголошує лише розшук боржника — фізичної особи та дитини за виконавчими документами про відібрання дитини.

Згідно з п.3.12 Інструкції з організації примусового виконання рішень розшук боржника — юридичної особи та розшук майна боржника здійснюється безпосередньо державним виконавцем без звернення до суду шляхом направлення запитів до органів державної податкової служби, Державної реєстраційної служби, банків, Державної автомобільної інспекції
Міністерства внутрішніх справ, Державної казначейської служби, Державного агентства земельних ресурсів, бюро технічної інвентаризації, нотаріату, органів статистики тощо або перевірки інформації за даними електронних баз даних та реєстрів, що містять інформацію про майно чи доходи боржника, а також за даними інших джерел інформації як офіційних, так і неофіційних (засобів масової інформації, мережі Інтернет тощо). Крім того, державний виконавець здійснює вихід за місцезнаходженням (місцем проживання) боржника.

Частиною 2 ст.375 ЦПК передбачено право суду витребувати від державного виконавця всі необхідні документи для вирішення питання

про оголошення розшуку.

Відповідно до п.3.12 Інструкції з організації примусового виконання рішень перед зверненням до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника — фізичної особи або дитини, який здійснюється відповідно до ст.40 закону №606-ХІV, державний виконавець має вжити заходів, спрямованих на встановлення фактичного місцезнаходження боржника — фізичної особи або дитини.

Отже, не завжди суди звертали увагу на те, що перш ніж звертатись до суду, державний виконавець повинен самостійно вжити заходів щодо встановлення місця проживання боржника.

Судді переважно не звертали уваги на форму та зміст подання про оголошення розшуку боржника. Проте іноді суди повертали такі подання державному виконавцю для належного оформлення без постановлення ухвали про залишення їх без руху, що є порушенням норм ЦПК.

Ухвалою Іллічівського районного суду м.Маріуполя від 21.11.2013 повернуто для належного оформлення подання Іллічівського відділу ДВС Маріупольського міського управління юстиції про оголошення розшуку боржника П.Т.Л. за виконавчим провадженням із примусового виконання рішення цього суду від 26.04.2013 про стягнення з П.Т.Л. на користь УПФУ Іллічівського району м.Маріуполя
170 грн., оскільки державним виконавцем не надано відомостей щодо місця реєстрації боржника, довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо майна боржника (справа №264/8237/13-ц).

Суди обгрунтовано відмовляли в задоволенні подання про оголошення розшуку боржника, якщо: державний виконавець не надавав суду достатніх і достовірних доказів про відсутність відомостей щодо місця проживання, перебування чи місцезнаходження боржника — фізичної особи; через відсутність даних про ухилення боржника від сплати боргу; відсутність відомостей про привід боржника; відсутність доказів, які підтверджували б вичерпність заходів, вжитих державним виконавцем щодо встановлення місця знаходження боржника; відсутність відомостей щодо відкриття виконавчого провадження; відсутність відомостей про те, що боржнику відомо про відкриття виконавчого провадження та що він викликався до відділу державної виконавчої служби; на виклик до суду боржник надав заперечення на подання державного виконавця та надав докази, що місце свого проживання не змінював, ніяких повідомлень про наявність виконавчого провадження не отримував.

Іноді суди, вирішуючи питання про оголошення розшуку боржника, помилково керувалися ст.78 ЦПК, що регламентує розшук відповідача у справі та не поширюється на оголошення розшуку боржника під час виконання судового рішення.

Відповідно до п.29.35 Інструкції з діловодства №173 в разі постановлення судом ухвали про розшук боржника копія цієї ухвали надсилається до органу внутрішніх справ за останнім місцем реєстрації боржника для виконання.

Розшук боржника — фізичної особи або дитини здійснюється органами МВС відповідно до п.5 Інструкції з організації

розшуку обвинувачених, підсудних, осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання, безвісно зниклих осіб та встановлення особи невпізнаних трупів, затвердженої наказом МВС від 5.01.2005 №3 ДСК, та порядку розшуку боржника — фізичної особи, затвердженого наказом МВС від 27.08.2008 №408.

Згідно з п.1.5 порядку розшуку боржника — фізичної особи розшук оголошується, відповідно, за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання (перебування) боржника або за місцем проживання (перебування) стягувача. Ухвалою суду визначається підрозділ внутрішніх справ, на який покладається розшук боржника.

На підставі п.4.1 порядку розшуку боржника — фізичної особи розшукова справа у визначених випадках закривається.

У такому разі стягувачеві рекомендується подати відповідні документи до органу ДВС для вирішення питання щодо стягнення боргу за кордоном відповідно до конвенції про стягнення аліментів за кордоном від 20.06.56, Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.93 або інших міжнародних актів із зазначених питань.

Тобто суд може постановити ухвалу про припинення розшуку лише в разі надходження до нього заяви стягувача про відмову від стягнення. В решті випадків розшукова справа припиняється і, відповідно, припиняється розшук боржника постановою про закриття розшукової справи, яка затверджується начальником органу внутрішніх справ згідно з пп.4.2, 4.3 порядку розшуку боржника — фізичної особи.

На підставі п.4.2 порядку розшуку боржника — фізичної особи про закриття розшукової справи виноситься постанова у двох примірниках, яка затверджується начальником органу внутрішніх справ. Перший примірник постанови долучається до розшукової справи, а другий — надсилається до управління (відділу) ГІРФО ГУМВС, УМВС за підлеглістю. До зазначеної постанови також долучається інформаційно-статистична картка про припинення розшуку.

Згідно з п.4.3 порядку розшуку боржника — фізичної особи до У(В)ІТ у триденний термін надсилається інформація про закриття розшукової справи для внесення змін до централізованого обліку.

Проте Совєтський районний суд Донецької області ухвалою від 23.08.2013 скасував ухвалу цього суду від 27.01.2009 про оголошення розшуку боржника Л.Л.Л., оскільки боржником надано суду докази, що спірних питань щодо аліментних зобов’язань на цей час немає і від стягувача надійшла заява, що заборгованість боржником повністю сплачена.

Суд розглянув та задовольнив заяву боржника про скасування його розшуку у зв’язку з виконанням ним боргових зобов’язань зі сплати аліментів, що не передбачено нормами ЦПК. У матеріалах справи заяви стягувача про відмову від стягнення немає, є лише заява стягувача про погашення ним заборгованості з аліментних зобов’язань. Крім того, процесуальним законодавством не передбачено можливості скасування судом, що оголосив розшук боржника, ухвали про оголошення розшуку.

Згідно з ч.3 ст.40 закону №606-ХІV витрати органів внутрішніх справ, пов’язані з розшуком

боржника — фізичної особи, дитини за виконавчими документами про відібрання дитини, стягуються з боржника за ухвалою суду.

Відповідно до ч.4 ст.40 закону №606-ХІV незвернення державного виконавця до суду у випадках, передбачених ч.1 цієї статті, а також інші дії та бездіяльність державного виконавця, пов’язані з розшуком боржника або його майна, можуть бути оскаржені в десятиденний строк у порядку, встановленому цим законом.

З огляду на те що обов’язок державного виконавця здійснити певну дію прямо передбачено законом, але строки її вчинення не зазначені, бездіяльність державного виконавця щодо оголошення розшуку може бути оскаржена в будь-який час, коли особа дійде висновку, що ця бездіяльність порушує її права чи свободи, оскільки правопорушення є триваючим.

У порядку ст.375 ЦПК розглядаються не лише подання державних виконавців про оголошення розшуку боржника за виконавчими провадженнями, що відкриті на підставі виконавчих листів, виданих за судовими рішеннями у цивільних справах, й за виконавчими провадженнями, відкритими на підставі рішень інших органів (посадових осіб).

Оскільки КАС не містить норм щодо розшуку боржника — фізичної особи, суди розглядали подання державних виконавців про оголошення розшуку боржника і за виконавчими листами, виданими за судовими рішеннями в адміністративних справах.

Пунктом 23 постанови ВСС №14 роз’яснено, що на судові накази поширюються положення стст.369—373, 377—380 ЦПК шодо вирішення

процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судового наказу.

Відповідно до цього пункту постанови ВСС №14 положення ст.375 ЦПК про оголошення розшуку боржника на судові накази не поширюється.

Згідно з п.22 ч.1 ст.293 ЦПК ухвала суду про оголошення розшуку відповідача (боржника) або дитини може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Серед процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах, суди часто вирішували питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи.

Згідно зі ст.376 ЦПК питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, в якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи за поданням державного виконавця. Суд негайно розглядає подання, зазначене в ч.1 цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця.

Недоторканність житла є однією з конституційних гарантій громадян. Як зазначено у ст.30 Конституції, не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Статтею 311 ЦК передбачено право на недоторканність житла.

У чч.1, 2 ст.311 ЦК зазначено, що житло фізичної особи є недоторканним. Проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення у ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду.

Гарантування кожному прав на повагу та недоторканність житла є не тільки конституційно-правовим обов’язком держави, а й дотриманням взятих Україною міжнародно-правових зобов’язань відповідно до положень загальної декларації прав людини 1948 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року.

Зазначені міжнародні акти згідно з ч.1 ст.9 Конституції є частиною національного законодавства.

Відповідно до ст.12 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, п. 1 ст.17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на недоторканність свого житла.

Відповідно до п.2 ст.29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в

демократичному суспільстві.

Конституційна гарантія недоторканності житла не поширюється на випадки, коли суспільні інтереси вимагають правомірного обмеження прав людини, зокрема для захисту прав і законних інтересів інших членів суспільства. Обмеження права особи на недоторканність житла, яке визначено в Конституції і міжнародно-правових актах, визнається легітимним втручанням держави у права людини з метою забезпечення загального блага.

Одним із судових рішень, що допускає проникнення до житла чи до іншого володіння особи, є ухвала суду про примусове проникнення до житла під час виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб).

Згідно з п.15 ч.3 ст.11 закону №606-ХІV державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право за наявності вмотивованого рішення суду про примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника — фізичної особи, особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників органів внутрішніх справ, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке за законом можливо звернути стягнення.

Пунктом 10 ч.3 ст.11 закону №606-ХІV передбачено право державного виконавця на

звернення до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, стосовно якої складено виконавчий документ про її відібрання.

Отже, йдеться про застосування таких заходів примусового виконання, передбачених у законі, як:

а) звернення стягнення на кошти боржника;

б) звернення стягнення на інші види майна боржника;

в) вилучення у боржника і передання стягувачеві певних предметів;

г) відібрання дитини.

Процесуальний порядок вирішення цього питання регламентовано ст.376 ЦПК.

Відповідно до чч.2—5, 7 ст.52 закону №606-ХІV стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. У разі якщо сума, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує десяти розмірів мінімальної заробітної плати, звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку,

на якій розташоване це житло, не здійснюється. У такому разі державний виконавець зобов’язаний вжити всіх заходів для виконання рішення за рахунок іншого майна боржника.

Зі змісту ст.376 ЦПК вбачається, що вирішення питання про проникнення до житла боржника в судовому порядку може мати місце для встановлення майна боржника чи майна та коштів, належних боржникові від інших осіб.

Отже, як вбачається з аналізу ст.52 закону №606-ХІV та ст.376 ЦПК, умовами примусового проникнення до житла боржника для арешту майна, яке там знаходиться, є неможливість виконання рішення в інший спосіб, зокрема за рахунок звернення стягнення на кошти боржника та інше його майно.

Частиною 1 ст.376 ЦПК встановлені правила виключної підсудності щодо розгляду питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, а саме: ці питання вирішуються лише судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи.

Згідно з п.20 постанови ВСС №3 процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні, вирішуються відповідно до розд.VIII Кримінального процесуального кодексу. Питання, які виникають під час та після виконання вироку у потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та інших осіб, що стосуються цивільного позову,

розглядаються судом за правилами КПК (ст.539).

У порядку ст.376 ЦПК суди розглядали подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, не лише під час виконання судових рішень у цивільних справах (у тому числі ухвал про забезпечення позову, ухвал про скасування забезпечення позову та повернення майна), а й в адміністративних, господарських справах, оскільки норми КАС, ГПК зазначене питання не регламентують, а також під час виконання рішень інших органів (посадових осіб), зокрема: вимог Пенсійного фонду про стягнення неустойки, рішень Пенсійного фонду про застосування штрафних санкцій; постанов органів ДАІ про накладення штрафу; виконавчих написів нотаріусів.

Згідно з рішенням КС від 31.05.2011 №4-рп/2011 у справі №1-18/2011 за конституційним зверненням громадянки С.І.І. щодо офіційного тлумачення положень ч.1 ст.376 ЦПК у взаємозв’язку зі стст.151—153 ЦПК механізм забезпечення виконання судових рішень закріплено у ч.1 ст.376 ЦПК, а саме: вирішення судом за поданням державного виконавця питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, застосовується і у випадку виконання ухвали суду про забезпечення позову.

Пунктом 23 постанови ВСС №14 роз’яснено, що на судові накази поширюються положення

стст.369—373, 377—380 ЦПК щодо вирішення процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судового наказу.

Відповідно до цього пункту постанови ВСС №14 положення ст.376 ЦПК про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи на судові накази не поширюється.

Згідно з ч.1 ст.376 ЦПК питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи вирішується судом лише за поданням державного виконавця.

Відповідно до ч.2 ст.376 ЦПК суд негайно розглядає подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання за участю державного виконавця без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб.

Отже, ЦПК чітко не визначено процесуальної форми вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи. Зважаючи на те що під час розгляду цього подання обов’язковою є участь державного виконавця, такою формою має бути саме судове засідання. Сторони виконавчого провадження чи інші особи, які беруть участь у виконанні рішення суду чи мають іншу юридичну заінтересованість у справі, про час і місце цього судового засідання не повідомляються і на нього не викликаються.

Судове засідання повинно бути проведене у день надходження подання державного виконавця. У разі його неявки суд має відкласти вирішення відповідного питання. За відсутності поважних причин неявки

державного виконавця у судове засідання суд може постановити окрему ухвалу і направити її для реагування до відповідного органу ДВС у порядку, встановленому ст.211 ЦПК.

У разі неявки державного виконавця у судове засідання суд не може розглядати ці подання, а в разі повторної неявки державного виконавця — залишити таке подання без розгляду незалежно від наявності його заяви про розгляд подання за його відсутності.

Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК, пп.10, 15 ч.2 ст.11 закону №606-ХІV під час виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів допускається примусове проникнення до житла боржника — фізичної особи або до житла особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, тобто коло осіб, до житла яких допускається примусове проникнення, є обмеженим.

З такими поданнями державні виконавці зверталися і на виконання судових рішень про виселення боржника з квартири.

Проте згідно зі ст.78 закону №606-ХІV для примусового виселення боржника за рішенням суду відсутня необхідність у додаткових судових рішеннях.

У поданні про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, повинні бути зазначені достовірні дані про наявність майна чи дитини у приміщенні, до якого потрібно здійснити примусове проникнення.

У разі проникнення до житла чи іншого володіння особи, яка не є учасником виконавчого провадження, у відповідному поданні, на нашу думку, мають бути зазначені обставини, які свідчили б про інформування цієї особи про необхідність вчинення дій щодо передання майна, належного боржникові, для подальшого звернення стягнення на нього або щодо повернення дитини, а також дані про небажання цієї особи виконувати відповідне розпорядження державного виконавця.

Суди, як правило, не звертали уваги на відповідність подань про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, методичним рекомендаціям, що викладені в інструкції з організації примусового виконання рішень, Порядку підготовки та надіслання державними виконавцями до суду подань і заяв.

Одні судді в разі невмотивованості подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, без постановлення ухвали про залишення такого подання без руху, постановляли ухвали про його повернення заявнику для належного оформлення, посилаючись на те, що державним виконавцем не надано доказів, які підтверджували б обставини, викладені в поданні, немає даних щодо здійснення державним виконавцем дій, спрямованих на добровільне виконання рішення, немає відомостей про вручення боржнику постанови про відкриття

виконавчого провадження, немає доказів, що боржник уникає викликів державного виконавця та перешкоджає проведенню виконавчих дій, не додано доказів, які підтверджують належність квартири боржнику.

Інші судді в разі невмотивованості подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, відмовляли у його задоволенні.

Правильною є практика судів, що залишали невмотивовані подання без руху, надаючи державному виконавцю строк для усунення недоліків, а в разі невиконання цих ухвал повертали подання відповідно до ст.121 ЦПК.

Відповідно до змісту ст.376 ЦПК при задоволенні подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, суд в ухвалі має зазначити, в чиє житло чи володіння дозволяє проникнення, для виконання якого рішення суду чи іншого органу (посадової особи) дається цей дозвіл, для виконання яких виконавчих дій дається цей дозвіл (із метою проведення опису, арешту майна, вилучення майна у присутності власника квартири для подальшої реалізації, для ознайомлення покупців із майном, що підлягає реалізації, тощо).

Суди задовольняли подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, як

правило, у разі доведеності, що житло належить боржнику або він має право користування ним, що боржник достовірно знає про наявність виконавчого провадження та повідомлявся про намір державного виконавця вчинити виконавчі дії з опису та арешту майна, але чинив цьому перешкоди, не надавав доступу до житла у відведений для нього час вчинення виконавчих дій.

Проте не завжди суди мотивували ухвали про надання дозволу на примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб.

Ухвалою Летичівського районного суду Хмельницької області від 26.03.2013 державному виконавцю відділу ДВС Летичівського районного управління юстиції дозволено примусове проникнення в житлове приміщення, що знаходиться у смт Л. на вул. Ж., 80/1, кв. 23 для проведення виконавчих дій щодо опису та арешту майна боржника С.В.М.

Зміст цієї ухвали зводиться до відтворення тексту подання державного виконавця та, окрім вказівки про перешкоджання боржником у доступі до житла, не містить мотивів прийняття такого рішення (справа №678/12/13ц).

Відмовляючи у задоволенні подання про надання дозволу на примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, суди посилалися на те, що державним виконавцем не вжито достатніх заходів для безперешкодного входження до житла боржника, для

належного виклику боржника до відділу ДВС, які не потребують примусового проникнення до житла; немає доказів про вручення боржнику постанови про відкриття виконавчого провадження, про отримання ним викликів до відділу ДВС; не надані відомості щодо належності житла, про примусове проникнення до якого внесено подання; немає інформації про зареєстроване місце проживання боржника; не надано доказів, що дії боржника перешкоджають повному та своєчасному вчиненню виконавчих дій; не надано доказів, що у квартирі знаходиться майно боржника; державний виконавець не з’явився у судове засідання, не надав для огляду виконавче провадження, відсутні докази про ухилення боржника від виконання судового рішення чи перешкоджання державному виконавцю у вчиненні виконавчих дій.

Згідно з п.23 ч.1 ст.293 ЦПК ухвала суду щодо примусового проникнення до житла підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

Поодинокими є випадки звернення державних виконавців до суду з поданням про звернення стягнення на належні боржнику від інших осіб грошові кошти, що знаходяться на рахунках цих осіб в установах банків та інших фінансових установах.

Згідно зі ст.377 ЦПК питання про звернення стягнення на належні боржнику від інших осіб грошові кошти, що знаходяться на рахунках цих осіб в установах банків та інших фінансових установах, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу ДВС. Суд негайно розглядає подання державного виконавця без

виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця.

Главою 4 закону №606-ХІV встановлено загальний порядок звернення стягнення на майно боржника, зокрема на кошти боржника та інші цінності, а в разі їх відсутності стягнення звертається на інше належне боржнику майно, а після цього на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб.

Відповідно до ст.55 закону №606-ХІV державний виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб.

Згідно з ч.2 ст.1071 ЦК грошові кошти можуть бути списані з рахунку клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом.

Згідно зі ст.1074 ЦК обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму чи фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення, передбачених законом.

Отже, правовою гарантією на невтручання у право власності на кошти є рішення суду, що відповідає ст.41 Конституції, згідно з якою ніхто не може бути протиправно позбавлений

права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

На належні боржникові в разі передання від інших осіб кошти, що знаходяться на рахунках у банках та інших фінансових установах, стягнення звертається державним виконавцем на підставі ухвали суду в порядку, встановленому законом.

Статтею 377 ЦПК визначено процесуальну форму вирішення питання про звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках.

Процесуальною формою вирішення питання про звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках, є його негайний розгляд за участю лише державного виконавця без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб.

Згідно з ч.1 ст.377 ЦПК подання державного виконавця про звернення стягнення на належні боржнику від інших осіб грошові кошти, що знаходяться на рахунках цих осіб в установах банків та інших фінансових установах, має бути погодженим із начальником відділу ДВС, чого не передбачено ст.376 ЦПК.

За результатами розгляду подання державного виконавця про звернення стягнення на належні боржнику від інших осіб грошові кошти, що знаходяться на рахунках цих осіб в установах банків та інших фінансових установах, постановляється ухвала.

Суди, вирішуючи це питання, повинні враховувати, що звернути стягнення на належні боржнику від інших осіб грошові кошти, що знаходяться на рахунках цих осіб в установах банків та інших фінансових установах, можливо лише за умови безспірності права боржника на такі грошові кошти.

Згідно з п.24 ч.1 ст.293 ЦПК ухвала суду щодо звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках, підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

За аналізований період судами найбільше розглянуто подань про тимчасове обмеження боржника — фізичної особи у праві виїзду за межі України.

Згідно зі ст.377¹ ЦПК питання про тимчасове обмеження боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу ДВС за поданням державного виконавця, погодженим із начальником відділу державної виконавчої служби. Суд негайно розглядає подання, зазначене в ч.1 цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця.

На підставі п.18 ч.3 ст.11 закону №606-ХІV державний виконавець у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань,

покладених на нього рішенням суду, має право звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи за межі України до виконання зобов’язань за рішенням.

Підстави для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон визначені законом
№3857-XII.

Статтею 6 закону №3857-XII встановлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у випадках, якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов’язання, — до виконання зобов’язань, або розв’язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов’язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, або він ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи), — до виконання зобов’язань.

осіб за участю державного виконавця.

Суди, розглядаючи подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, мають враховувати, що обмеження у виїзді за межі України можливе тільки у порядку, визначеному ст.377¹ ЦПК, та за поданням державного виконавця на підставі
п. 18 ст.11 закону №606-XIV у зв’язку з ухиленням боржника від виконання судового рішення чи рішення іншого органу, що перебуває на виконанні (п.5 ч.1 ст.6 закону №3857-xii).

Частинами 3 і 4 ст.22 закону №3773-VI передбачено, що виїзд та в’їзд з/та в Україну іноземця та особи без громадянства може бути за рішенням суду тимчасово відкладено до виконання ним майнових зобов’язань перед фізичними та юридичними особами в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, або тимчасово обмежується право виїзду з України (аналіз судової практики ВС щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України від 1.02.2013).

Питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України вирішується судом за правилами цивільного судочинства в порядку, передбаченому ст.377¹ ЦПК. На підставі цієї статті вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України вирішується в порядку, встановленому ЦПК, щодо боржників у виконавчому провадженні за будь-якими виконавчими документами, передбаченими ст.17 закону №606-XIV, примусове виконання яких здійснюється ДВС.

Оскільки інші процесуальні кодекси не містять норм щодо процесуального порядку обмеження права боржника на виїзд за межі

України, ст.377¹ ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства, та рішень інших органів (посадових осіб) (аналіз судової практики ВС щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України від 1.02.2013).

Підсудність вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України визначена
ч.1 ст.377¹ ЦПК, у якій зазначено, що подання державного виконавця вирішується судом за місцезнаходженням органу ДВС.

У разі надходження до суду подання державного виконавця, поданого з порушенням правил підсудності, суддя відповідно до положень ст.115 ЦПК постановляє ухвалу про повернення подання державного виконавця для подання до належного суду. Копія ухвали разом із поданням та всіма додатками до нього надсилається державному виконавцю.

Згідно з ч.1 ст.377¹ ЦПК суб’єктом звернення до суду з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України є державний виконавець.

У разі заміни державного виконавця після відкриття виконавчого провадження до подання мають бути додані документи, які підтверджують, що з поданням до суду звернувся саме той виконавець, який здійснює виконання за конкретним виконавчим документом.

Разом із тим мали місце непоодинокі випадки, коли суди приймали до розгляду подання, що виносились неналежним суб’єктом.

Вугледарський міський суд Донецької області розглянув подання державного виконавця відділу Вугледарського міського управління юстиції П.П.П. про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина Д.Д.Д. без з’ясування того, чи є він державним виконавцем у цьому провадженні (провадження №6/223/27/2014).

Судам слід дотримуватись вимог ч.1 ст.377¹ЦПК, відповідно до якої подання державного виконавця має бути погодженим із начальником відділу ДВС, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець.

Згода начальника відділу ДВС на внесення подання — одна з форм реалізації ним функцій контролю за законністю виконавчого провадження — закріплена у ст.83 закону №606-XIV. Відповідно до положень цієї статті начальник відділу зобов’язаний перевірити законність та обгрунтованість подання.

Проте не всі суди дотримуються цієї вимоги закону №606-XIV.

Іллічівський районний суд м.Маріуполя Донецької області розглянув та задовольнив подання державного виконавця Іллічівського відділу ДВС Маріупольського міського управління юстиції про тимчасове обмеження права виїзду за межі України, що подано без погодження з начальником ДВС (провадження №6/264/104/2013).

На нашу думку, слід відмовляти в задоволенні такого подання.

Закон №3674-VI не передбачає оплату подання державного виконавця про тимчасове обмеження боржника у виконавчому провадженні у праві виїзду за межі України.

Розділом XI Інструкції з організації примусового виконання рішень передбачено, яким саме має бути зміст подання державного виконавця щодо встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи за межі України у разі звернення до суду.

Згідно з п.11.1.1 розд.XI Інструкції з організації примусового виконання рішень подання повинно містити визначені ним дані.

Відповідно до п.11.1.2 розд.XI Інструкції з організації примусового виконання рішень у поданні мають бути визначені заходи (тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України з вилученням паспортного документа чи без такого), найменування органів, які мають їх здійснити. У разі тимчасового обмеження особи (боржника) у праві виїзду за межі України з вилученням паспортного документа зазначаються вид паспортного документа (для громадян України — дипломатичний паспорт, службовий паспорт, паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, посвідчення особи моряка тощо; для іноземців та осіб без громадянства — паспортний документ, що підтверджує громадянство іноземця або посвідчує особу без громадянства), його серія та номер, а також найменування та місцезнаходження державного органу, до якого повинен надсилатися вилучений паспортний документ.

На підставі пп.11.1.3, 11.1.4 розд.XI Інструкції з організації примусового виконання рішень до подання додаються копії виконавчого документа, постанови про відкриття виконавчого провадження та копії інших документів (за потреби). У поданні також

можуть зазначатися адреса місця проживання боржника та інші відомості, які відомі про цю особу державному виконавцю.

Порядком взаємодії органів ДВС та органів Державної прикордонної служби під час здійснення виконавчого провадження, затвердженим наказом Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ від 7.02.2014 №288/5/102, зареєстрованим у Мін’юсті 11.02.2014 за №273/25050 (Порядок взаємодії органів ДВС та органів Державної прикордонної служби під час здійснення виконавчого провадження), також визначено вимоги щодо оформлення подання державним виконавцем.

Відповідно до ч.2 ст.377¹ ЦПК суд зобов’язаний негайно розглянути подання про тимчасове обмеження боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи у праві виїзду за межі України.

У ЦПК не розкрито поняття щодо такого строку вирішення.

Проте, враховуючи обов’язковість виклику державного виконавця під час розгляду подання в порядку ст.377¹ ЦПК та можливого витребування необхідних документів, розгляд подання повинен здійснюватись у день його надходження (за наявності необхідних документів), але не пізніше наступного дня з моменту його подання.

Згідно з ч.2 ст.377¹ ЦПК суд розглядає подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України за участю державного виконавця.

Отже, відповідно до ч.2 ст.377¹ ЦПК вирішення судом питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України за відсутності

державного виконавця не є виправданим, оскільки саме він зобов’язаний довести суду, надавши відповідні матеріали виконавчого провадження, необхідність обмеження конституційного права боржника у виконавчому провадженні.

Суди по-різному ставляться до явки державного виконавця у судове засідання під час розгляду подання про тимчасове обмеження боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи у праві виїзду за межі України.

Окремі судді вважають, що неявка державного виконавця у судове засідання не перешкоджає розгляду подання.

Проте у разі необхідності з’ясування судом обгрунтованості внесеного подання явку державного виконавця до суду може бути визнано обов’язковою. У разі неявки до суду державного виконавця, якщо його явка визнана судом обов’язковою, та/або неподання до суду витребуваних документів виконавчого провадження суд відмовляє в задоволенні подання.

Задовольняючи подання державного виконавця про тимчасове обмеження боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи у праві виїзду за межі України, суди мають правильно визначати факт ухилення боржника від виконання рішення суду.

За відсутності чіткого визначення в чинному законодавстві ознак ухилення боржника від виконання зобов’язань судді неоднаково тлумачать ст.377¹ ЦПК.

Під поняттям «ухилення від виконання зобов’язань, покладених на боржника

рішенням» варто розуміти будь-які свідомі діяння (дії або бездіяльність) боржника, спрямовані на невиконання відповідного обов’язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов’язок у нього є всі реальні можливості (наприклад, наявність майна, грошових коштів тощо) і цьому не заважають будь-які не залежні від нього об’єктивні обставини (непереборної сили, події тощо).

У судів виникали труднощі з формулюванням мотивувальної та резолютивної частин ухвали.

Часто суди мотивували ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України лише двома складовими: наявність статусу боржника у виконавчому провадженні та непогашення боргу в добровільному порядку.

Здебільшого суди в резолютивній частині ухвали про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України зазначали тільки прізвище, ім’я та по батькові особи, щодо якої вирішено питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, та взагалі не зазначали вид такого обмеження, строк до якого діє обмеження, або вказували «до виконання зобов’язань», не конкретизуючи ці зобов’язання. Таку ухвалу фактично неможливо виконати.

Ратнівський районний суд Волинської області ухвалою від 24.12.2013 встановив стосовно Д.С.І. тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України до виконання боржником зобов’язань, не зазначивши при цьому в резолютивній частині ухвали ані суми такого грошового зобов’язання, ані підстави його виникнення, хоча подання державного виконавця та матеріали справи містили необхідні дані.

Розгляд судом подання про тимчасове

обмеження у праві виїзду за межі України закінчується постановленням ухвали, яка за своєю формою та змістом повинна відповідати вимогам стст.208—210 ЦПК.

Вступна частина ухвали повинна містити час та місце її постановлення; повне найменування суду, що прийняв ухвалу; прізвище та ініціали судді й секретаря судового засідання; ім’я, прізвище, по батькові державного виконавця, який брав участь у справі (відповідно до ст.377¹ЦПК), а також предмет подання.

В описовій частині ухвали зазначається суть питання, яке вирішується, зокрема: зміст і підстави внесеного подання; пояснення державного виконавця, якщо він брав участь у розгляді подання, а також наводяться докази, подані державним виконавцем на підтвердження внесеного подання.

Мотивувальна частина ухвали повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновків, і норми закону, якими керувався суд, постановляючи ухвалу. У цій частині ухвали слід наводити встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, якими суд керувався під час вирішення подання. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обгрунтовувалось подання, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати.

Резолютивна частина ухвали повинна містити висновок суду щодо вирішуваного питання, зокрема про задоволення або відмову в задоволенні подання щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, а також строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження. У цій же

частині ухвали повинні міститися такі дані: прізвище, ім’я, по батькові боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи, число, місяць і рік народження, місце реєстрації для боржника — фізичної особи або юридична адреса для боржника — юридичної особи і фактичне місце проживання або знаходження відповідно для фізичних і юридичних осіб, з обов’язковим зазначенням громадянства боржника.

У цій частині ухвали також зазначається, до якого моменту діють обмеження, тобто виконання якого зобов’язання, покладеного на боржника рішенням, є підставою для їх припинення. Враховуючи наведене, в ухвалі слід зазначати резолютивну частину рішення, яке перебуває на виконанні у підрозділі ДВС та на підставі якого вноситься подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.

Резолютивна частина ухвали суду, постановлена в порядку ст.377¹ ЦПК, про задоволення подання може бути сформульована так:

«Подання державного виконавця _______ відділу ДВС управління юстиції задовольнити.

Тимчасово обмежити громадянина України (або зазначити громадянство держави-боржника, особу без громадянства) прізвище, ім’я, по батькові (число, місяць і рік народження, місце реєстрації) у праві виїзду за межі України до моменту фактичного виконання рішення районного суду від ____________ 20__ року про (зміст резолютивної частини рішення або того, що з нього залишилося невиконаним).

Ухвала набирає законної сили після

закінчення строку для подання апеляційної скарги протягом п’яти днів із дня її проголошення (за наявності необхідних документів), але не пізніше наступного дня з моменту його подання».

У разі виконання боржником відповідних зобов’язань, а також у зв’язку із закінченням виконавчого провадження на підставі п.8 ч.1 ст.49 закону №606-XIV (повна сплата боргу за виконавчим документом) державний виконавець виносить відповідну постанову, копія якої підлягає обов’язковому направленню до адміністрації Державної прикордонної служби для своєчасного зняття особи (боржника) з контролю.

На підставі викладеного можна зробити такий висновок: тимчасове обмеження громадянина України у праві виїзду за межі України законом покладено на суд, а припинення такого обмеження — на державного виконавця.

Проте судді помилково виносили ухвали про зняття обмеження у виїзді за межі України.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 16.07.2014 скасовано ухвалу Борівського районного суду Харківської області від 25.04.2014 про відмову у задоволенні подання державного виконавця про скасування обмеження у праві виїзду боржника за межі України і постановлено нову, якою задоволено подання державного виконавця та скасовано обмеження у праві виїзду боржника за межі України.

В ухвалі апеляційного суду зазначено, що норми закону №606-XIV та інструкції з організації примусового виконання рішень передбачають вирішення питання про зняття обмежень у праві виїзду боржника за межі України державним виконавцем у тому

випадку, коли виконавче провадження закінчується фактичним виконанням у повному обсязі рішення суду, але наведені нормативні акти не надають права державному виконавцю самостійно скасовувати встановлені раніше судом тимчасові обмеження у праві виїзду боржника за межі України у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою. Таким чином, у суду першої інстанції не було перешкод для вирішення питання про зняття встановленого ним тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за межі України, зважаючи на припинення виконання рішення ДВС за ініціативою стягувача (справа №614/390/14-ц).

Пунктом 24¹ ст.293 ЦПК передбачено можливість оскарження в апеляційному порядку окремо від рішення суду ухвали суду щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.

Строки апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції визначені ч.2 ст.294 ЦПК.

Отже, ухвала суду першої інстанції щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України може бути оскаржена протягом п’яти днів з дня її проголошення. У разі якщо ухвалу було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п’яти днів з дня отримання її копії.

Право оскаржити ухвалу суду першої інстанції щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України мають: державний виконавець, який виніс подання, сторони виконавчого провадження та інші заінтересовані особи.

З метою забезпечення реалізації права на апеляційне оскарження суди у резолютивній частині ухвали повинні правильно зазначати строк і порядок набрання ухвалою законної

сили та її оскарження.

Оскарження ухвали щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України не перешкоджає подальшому здійсненню виконавчого провадження.

11. Згідно з ч.5 ст.8 закону №606-XIV у разі вибуття однієї зі сторін державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника всі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, обов’язкові тією мірою, якою вони були б обов’язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

У разі якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування (для юридичної особи) або прізвище, власне ім’я чи по батькові (для фізичної особи), державний виконавець за наявності підтверджувальних документів своєю постановою, яку затверджує начальник відділу, змінює назву сторони виконавчого провадження.

Згідно зі ст.378 ЦПК у разі вибуття однієї зі сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою сторони суд замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником. Суд у десятиденний строк розглядає питання про заміну сторони виконавчого провадження у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення цього питання.

Під процесуальним правонаступництвом у виконавчому провадженні слід розуміти

заміну однієї зі сторін (стягувача або боржника) з переходом прав та обов’язків від правопопередників до іншої особи (правонаступника), що раніше не брали участі у виконавчому провадженні.

Підставами правонаступництва є смерть громадянина, що був стороною виконавчого провадження, оголошення його померлим, реорганізація юридичної особи, відступлення права вимоги, переведення боргу (гл.47 ЦК).

Отже, заміна сторони, що вибула, може мати місце тільки в результаті правонаступництва, що відбулося в матеріальних правовідносинах, тому не завжди є можливою.

Суди під час вирішення питання про заміну сторони виконавчого провадження мають також враховувати правові висновки ВС.

Так, відповідно до правової позиції, висловленої ВС в постанові від 20.11.2013 у справі №6-122цс13, керуючись змістом стст.512, 514 ЦК, ст.378 ЦПК, ст.8 закону №606-XIV, заміна кредитора у зобов’язанні можлива з підстав відступлення вимоги (цесія), правонаступництва (смерть фізичної особи, припинення юридичної особи) тощо, й до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, у тому числі бути стороною виконавчого провадження шляхом подання ним та розгляду судом заяви про заміну стягувача.

Пунктом 2.13 Інструкції з організації примусового виконання рішень передбачено, що в разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження (у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, а також в інших випадках заміни сторони у виконавчому провадженні), якщо правовідносини

допускають правонаступництво, державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження її правонаступником. На підставі постановленої судом ухвали державний виконавець своєю постановою, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, замінює назву сторони виконавчого провадження. Ухвала суду та постанова державного виконавця долучаються до виконавчого документа при його направленні за належністю або поверненні його стягувачу чи до суду.

Пунктом 2.14 Інструкції з організації примусового виконання рішень передбачено, що правонаступництво можливе на всіх стадіях виконавчого провадження — з моменту відкриття виконавчого провадження до його закінчення. Після заміни вибулої сторони виконавчого провадження її правонаступником державний виконавець продовжує виконання виконавчого провадження в порядку, встановленому законом.

Доказами правонаступництва, залежно від підстав виникнення, можуть бути: свідоцтво про право на спадщину (стст.1296, 1297 ЦК), передавальний акт комісії з припинення юридичної особи (стст.104, 106 ЦК), правочин щодо заміни кредитора або боржника у зобов’язанні (стст.512, 513, 520, 521 ЦК).

Розглядаючи питання заміни сторони виконавчого провадження, суди не завжди перевіряли наявність відкритого виконавчого провадження.

Ухвалою Старовижівського районного суду

Волинської області від 22.10.2013 відмовлено в задоволенні заяви С.В.Г. про заміну у виконавчому провадженні стягувача С.О.В. нею, як його спадкоємцем та правонаступником.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяви, оскільки виконавчий лист за рішенням Старовижівського районного суду Волинської області від 26.10.2010 про стягнення з К.В.П. на користь С.О.В. 106948 грн. боргу взагалі не видавався і виконавчого провадження щодо його примусового виконання немає.

Слід зазначити, що під час вирішення судом питання про заміну сторони виконавчого провадження у зв’язку з правонаступництвом через відступлення права вимоги має бути договір про відступлення права вимоги.

Судам слід пам’ятати, що відповідно до ст.515 ЦК заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, зокрема у зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліц-
твом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Суди під час розгляду питання щодо заміни сторони у виконавчому провадженні про стягнення аліментів на утримання дитини мають враховувати положення ч.4 ст.256³ СК, згідно з якою за прийомними дітьми зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника, які вони мали до влаштування до прийомної сім’ї.

Згідно з абз.2 ч.5 ст.8 закону №606-XIV у разі, якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування (для юридичної особи) або прізвище, власне ім’я чи по батькові (для фізичної особи), державний виконавець за

наявності підтверджувальних документів своєю постановою, яка затверджується начальником відділу, змінює назву сторони виконавчого провадження.

Зазначене регламентоване і п.2.15 Інструкції з організації примусового виконання рішень, а саме: у разі якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування без процедури реорганізації (для юридичної особи) або прізвище, ім’я чи по батькові (для фізичної особи), державний виконавець за наявності підтверджувальних документів (про внесення змін до установчих документів, довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, довідки органу державної реєстрації актів цивільного стану, паспорта) своєю постановою, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, змінює назву сторони виконавчого провадження. Така постанова державного виконавця приєднується до виконавчого документа при його направленні за належністю або поверненні його стягувачу чи до суду.

Проте судами приймалися та розглядалися по суті заяви про заміну сторони виконавчого провадження у зв’язку зі зміною назви однієї із сторін виконавчого провадження.

Ухвалою Заводського районного суду м.Миколаєва від 3.10.2012 задоволено заяву ДП «М.» про заміну сторони виконавчого провадження. Задовольняючи заяву, суд першої інстанції керувався тим, що ДП «М.» є правонаступником ДП «З.», тому саме до нього переходять його права та обов’язки як боржника.

Як встановлено з матеріалів справи, боржник змінив лише назву юридичної особи, а державний виконавець своєю постановою від 20.08.2012 змінив назву стягувача.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 13.02.2013 скасовано ухвалу суду першої інстанції та постановлено нову про відмову у задоволенні заяви з огляду на відсутність підстав для заміни боржника у виконавчому провадженні у такому випадку.

Відповідно до чч.1, 2 ст.8 закону №606-XIV сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом.

Зі змісту ст.8 закону №606-XIV стороною виконавчого провадження може бути лише сама юридична особа, її структурні підрозділи не можуть бути сторонами виконавчого провадження.

Судам під час визначення юрисдикції питань заміни сторони виконавчого провадження слід пам’ятати, що і ГПК, і КАС містять свої норми, що регулюють питання щодо заміни сторони виконавчого провадження (ст.25 ГПК, ст.264 КАС).

Відповідно до ч.2 ст.378 ЦПК суд розглядає питання про заміну сторони виконавчого провадження у судовому засіданні. Сторони та інші заінтересовані особи повідомляються про час та місце проведення судового засідання. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про заміну сторони виконавчого провадження.

Отже, у справі повинні бути підтвердження

повідомлення сторін про дату судового засідання.

В ухвалах про заміну сторони виконавчого провадження суди не завжди зазначали підстави правонаступництва; сторону, яку замінюють; номер виконавчого провадження, за яким вони здійснюють заміну сторони.

Деякі суди під час задоволення заяви про заміну сторони виконавчого провадження відкликали раніше виданий виконавчий лист та видавали новий.

При цьому суди не враховували, що у разі заміни сторони виконавчого провадження новий виконавчий лист не видається. Відповідно до п.2.13 Інструкції з організації примусового виконання рішень на підставі постановленої судом ухвали державний виконавець своєю постановою, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, замінює назву сторони виконавчого провадження; ухвала суду та постанова державного виконавця долучаються до виконавчого документа у разі його направлення за належністю або повернення його стягувачу чи до суду.

Правильною є практика тих судів, які в ухвалах про заміну сторони виконавчого провадження зазначали номер виконавчого провадження, за яким замінюється сторона виконавчого провадження. Це є суттєвим, зокрема в тих випадках, коли за рішенням суду видається декілька виконавчих листів на користь різних стягувачів щодо кожного із солідарних боржників.

Згідно з п.25 ч.1 ст.293 ЦПК ухвала суду першої інстанції щодо заміни сторони виконавчого провадження може бути оскаржена в

апеляційному порядку окремо від рішення суду.

12. Можливість звернення стягнення на частку майна боржника у випадках, коли він володіє майном спільно з іншими особами, передбачається ч.6 ст.52 закону №606-XIV, стягнення на майно боржника звертається в розмірі й обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

Отже, вирішення такого процесуального питання необхідне для примусового виконання рішення у разі звернення стягнення на майно.

Порядок визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, встановлено ст.379 ЦПК.

Відповідно до ч.1 ст.379 ЦПК питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця.

Отже, згідно зі ст.379 ЦПК право на звернення до суду з поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, має лише державний виконавець.

Згідно з ч.2 ст.379 ЦПК суд у десятиденний

строк розглядає питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення цього питання.

Під час розгляду питання щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, суд має враховувати думку самого боржника, стягувача та заінтересованих осіб.

До заінтересованих осіб може бути віднесено співвласників спільного з боржником майна, це можуть бути чоловік або дружина боржника у виконавчому провадженні (якщо майно належить на праві спільної сумісної власності) або інші особи (якщо майно належить на праві спільної часткової власності).

Суди, повідомляючи сторони та заінтересованих осіб про розгляд подання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, мають дотримуватися вимог стст.74, 169 ЦПК.

Подання державного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, має бути розглянуте за правилами виключної підсудності.

Судами в порядку ст.379 ЦПК розглядалися подання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, не лише за виконавчими листами, виданими за судовими рішеннями у цивільних справах, а й за виконавчими листами, виданими за судовими рішеннями, постановленими у порядку господарського, адміністративного та кримінального

судочинства.

Слід зазначити, що за правилами ст.379 ЦПК суд не просто визначає, а саме виділяє частину майна з метою подальшого звернення стягнення на неї.

Проведене узагальнення свідчить, що у суддів виникали питання і труднощі під час розгляду питань про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. Зокрема, йдеться про застосування положень стст.355—357, 366, 370 ЦК та стст.61, 73 СК.

Відповідно до ст.355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Згідно з ч.1 ст.356 ЦК власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Визначення часток у праві спільної часткової власності регламентовано ст.357 ЦК, згідно з якою частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того зі співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Питанню звернення стягнення на частку у майні, що є у спільній частковій власності, присвячена ст.366 ЦК, згідно з якою кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.

У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з

направленням суми виторгу на погашення боргу.

У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов’язків співвласника-боржника з проведенням відповідного перерахунку.

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, проводиться згідно зі ст.370 ЦК, відповідно до якої співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст.364 ЦК, згідно з якою передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч.2 ст.183 ЦК), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку

компенсацію, припиняється з дня її отримання.

У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно зі ст.61 СК об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі ст.73 СК за зобов’язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі.

Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя,

якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

У разі відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням одного з подружжя, стягнення може бути накладено на майно, набуте за час шлюбу, якщо рішенням суду встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Суди повинні правильно застосовувати зазначені правові норми.

Під час вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, судді мають враховувати також роз’яснення, що містяться у постанові ВС у справі №6-31цс14 від 17.09.2014, якою скасовано ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 10.04.2013 у справі за позовом Д.Д.Д. до ТОВ «Р.», Д.Е.С., треті особи: О.Д.Н., приватне лікувальне підприємство «Ц.», Д.В.Н., Т.Р.Н., про виділ частки майна товариства та звернення стягнення на неї та направлено справу на новий касаційний розгляд.

Цією постановою ВС усунуто розбіжності в застосуванні судами ст.149 ЦК.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, Апеляційний суд Чернівецької області, з висновками якого погодився ВСС, виходив із того, що позивач, усупереч вимогам стст.149, 366 ЦК, обрав спосіб захисту, який не передбачений законом, зазначивши, що в процесі виконання рішення про стягнення боргу право на звернення до суду має державний виконавець у порядку ст.379 ЦПК з клопотанням про виділення частки майна

боржника в майні товариства, учасником якого він є.

Разом із тим в ухвалі ВСС від 8.06.2013, постановленій у справі з подібних правовідносин, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст.149 ЦК посилається у своїй заяві Д.Д.Д., ВСС, застосувавши ст.149 ЦК, відмовив у задоволенні подання державного виконавця про визначення частки майна боржника, обгрунтовуючи це тим, що право вимоги виділення частки для звернення стягнення мають лише кредитори, які мають майнові вимоги до боржника, а не державний виконавець.

Статтею 15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не супе-
речить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з ч.1 ст.113 ЦК господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.

Відповідно до ч.1 ст.148 ЦК учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства.

Порядок і спосіб визначення вартості частини

майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.

Отже, у господарському товаристві статутний капітал поділений на частки, а майно в разі виходу учасника розподіляється між його членами пропорційно часткам у статутному капіталі, тобто виходячи з правовідносин спільної часткової власності з визначенням часток у порядку, встановленому законом і статутом товариства.

Згідно зі ст.149 ЦК звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства в статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише в разі недостатності в нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника в статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюються згідно з балансом, який складається на дату пред’явлення вимог кредиторами. Звернення стягнення на всю частку учасника в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю припиняє його участь у товаристві.

Отже, виходячи із зазначених норм права, майно товариства може бути виділено пропорційно частці боржника в статутному капіталі або виплачена його вартість пропорційно частці боржника в статутному капіталі товариства на вимогу кредитора, у тому числі з огляду на положення ст.15 ЦК цю вимогу може бути пред’явлено до суду.

Разом з тим виплата вартості частки майна або виділення частки майна боржника, пропорційної частці боржника в статутному капіталі, повинні здійснюватися з дотриманням положень закону та статуту товариства (ст.148 ЦК).

Установивши, що відповідно до п.4.2 статуту ТОВ «Р.» відповідач Д.Е.С. є учасником цього товариства, який має в статутному фонді товариства 50%, що становить 600 тис. грн., суди дійшли помилкового висновку, що частка боржника в майні товариства не визначена і підлягає визначенню в порядку ст.376 ЦПК.

Судам слід пам’ятати, що згідно з п.26 ст.293 ЦПК ухвала суду про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

13. Відповідно до рішення КС від 2.11.2011 у справі №13-рп/2011 поворот виконання рішення — це цивільна процесуальна гарантія захисту майнових прав особи, яка полягає у поверненні сторін виконавчого провадження в попереднє становище через скасування правової підстави для виконання рішення та повернення стягувачем відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим (зміненим) рішенням.

Якщо рішення після його виконання скасовано і справу повернуто на новий розгляд, а при

новому розгляді справи в позові відмовлено або позовні вимоги задоволено в меншому розмірі, або провадження у справі закрито чи заяву залишено без розгляду, суд, ухвалюючи рішення, повинен зобов’язати позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим рішенням.

Отже, поворот виконання — це повернення позивачем відповідачеві всього одержаного ним за скасованим чи зміненим рішенням суду.

Згідно з ч.1 ст.381 ЦПК, якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено судом при новому розгляді справи або судом апеляційної чи касаційної інстанції, заява відповідача про повернення стягненого з нього за скасованим рішенням майна розглядається судом, у якому перебуває справа. Заяву про поворот виконання можна подати у межах позовної давності.

Отже, правом звернення із заявою про поворот виконання рішення наділений лише відповідач, оскільки по суті поворот виконання спрямований на відновлення саме його прав.

Таким чином, на відміну від інших процесуальних питань, які передбачені розд.VI ЦПК, питання про поворот виконання рішення розглядає за своєю ініціативою суд, до якого справу передано на новий судовий розгляд і лише в разі невирішення цього питання судом відповідач звертається з такою заявою до суду.

Іноді суди виносили ухвали про поворот виконання рішення щодо осіб, які не брали участі у справі.

Ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 13.03.2013 задоволено заяву ПАТ «АКБ «К.»

про поворот виконання рішення та зобов’язано С.О.Я. — правонаступника С.Л.C. повернути безпідставно стягнуті з ПАТ «АКБ «К.» грошові кошти на виконання рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 1.12.2009 про стягнення з ПАТ «АКБ «К.» на користь С.О.Л. коштів та відшкодування моральної шкоди.

В ухвалі ВСС від 31.07.2013 зазначено, що оскільки рішення суду про стягнення грошових коштів, за яким С.Л.С. отримав гроші, скасовано, то С.Л.C. став боржником перед банком, а отримані ним гроші підлягають поверненню. Однак С.Л.C. помер і за його боргами відповідають його спадкоємці. Оскільки спадкоємець боржника не був стороною під час ухвалення судом рішення про стягнення грошових коштів, то питання щодо його відповідальності має вирішуватися у порядку cтст.1281, 1282 ЦК шляхом звернення до суду з відповідним позовом (справа №6-16762св13).

Заява про поворот виконання рішення подається в межах строку позовної давності. Позовна давність починає спливати з дня набрання законної сили рішенням суду про відмову в позові, або ухвали про закриття провадження у справі чи залишення заяви без розгляду.

Одночасно із заявою про поворот виконання рішення відповідач повинен надати докази, що підтверджують факт виконання скасованого рішення.

Поворот виконання рішення допускається не у всіх категоріях справ. Відповідно до ч.2 ст.382 ЦПК винятком є справи про стягнення аліментів, стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових

правовідносин. Проте, коли скасоване рішення у цих справах грунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостях чи представлених підроблених документах, здійснюється поворот виконання рішення.

Поворот виконання рішення з окремих категорій справ має особливості, передбачені ч.1 ст.382 ЦПК. У разі скасування у зв’язку з нововиявленими обставинами рішень у справах про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, поворот виконання рішення допускається, якщо скасоване рішення було обгрунтоване на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.

Вирішуючи питання про поворот виконання, судді мають враховувати роз’яснення, що містяться в постанові ВС у справі №6-91цс14 від 2.07.2014, якою скасовано ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 15.05.2013 у справі за позовом ПАТ «Банк» до Д.Д.Д., третя особа — управління Пенсійного фонду в м.Броварах та Броварському районі Київської області, про стягнення помилково перерахованих коштів, оскільки ст.1215 ЦК аналогічна за своїм правовим наслідком зі ст.382 ЦПК.

У цій постанові зазначено, що за змістом ч.1 ст.1212 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно.

Стаття 1215 ЦК визначає випадки, коли набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню.

Так, не підлягають поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомога, стипендії, компенсація шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплату проведено фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача (ч.1 ст.1215 ЦК).

Отже, закон встановлює два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата зазначених платежів є результатом рахункової помилки з боку особи, яка проводила цю виплату; по-друге, у разі недобросовісності з боку набувача.

Правильність виконаних розрахунків, за якими було проведено виплату, а також добросовісність набувача презюмуються, отже, зазначене у ст.1215 ЦК майно підлягає поверненню в разі наявності цих фактів.

Вирішуючи питання про те, чи можуть бути предметом повороту виконання рішення суду дії, які не мають майнового характеру, судді мають враховувати роз’яснення, що містяться в ухвалі ВСС від 19.11.2014 №6-29750, якою скасовано ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10.04.2014 та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 23.06.2014 в частині задоволення заяви Ч.Ч.Ч. про поворот виконання рішення суду щодо вселення, у справі за позовом П.П.П. в інтересах Ш.Ш.Ш. до Ч.Ч.Ч., Ужгородської міської ради про припинення права на частку в спільному майні, визнання права власності на майно, виселення без надання іншого житлового приміщення та зняття з реєстрації.

Частково задовольняючи заяву Ч.Ч.Ч. про поворот виконання рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що право власності Ч.Ч.Ч. на 35/100 частини житлового будинку за Адресою 1 в м.Ужгороді припинено та визнано за Ш.Ш.Ш., а також примусово виселено Ч.Ч.Ч. з будинку без надання іншого житлового приміщення на підставі рішення суду, яке було скасовано, тому наявні всі підстави для виконання повороту виконання рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 30.03.2009.

Проте ВСС не погодився із такими висновками судів, оскільки суди дійшли їх із порушенням норм процесуального права.

У рішенні КС від 2.11.2011 в справі №1-25/2011 за конституційним зверненням військової частини А 1080 щодо офіційного тлумачення положення п.28 ч.1 ст.293 ЦПК у взаємозв’язку з положеннями пп.2, 8 ч.3 ст.129 Конституції, яке є обов’язковим для застосування на всій території України, роз’яснено, що особливістю ухвал суду щодо повороту виконання рішення є те, що вони приймаються на стадіях виконання судового рішення і оскаржити їх одночасно з рішенням суду неможливо. Згідно зі ст.380 ЦПК питання про поворот виконання рішення вирішує також суд апеляційної чи касаційної інстанції, якщо, скасувавши рішення, він закриває провадження у справі, залишає позов без розгляду, відмовляє в позові повністю або задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.

Поворот виконання рішення є способом захисту майнових прав сторони, який не може бути застосований у справах, де предметом спору є немайнові права, зокрема, право на житло та на проживання в ньому, тому

поворот виконання рішення про виселення шляхом вселення у раніше займане приміщення неможливий і включає в себе абсолютно протилежну виселенню вимогу — про вселення, яка може бути розглянута лише у позовному провадженні.

Крім того, поворот виконання рішення можливий за будь-якими справами, але за наявності таких умов: 1) щоб позивач отримав від відповідача в порядку виконання рішення майно чи гроші; 2) щоб виконане рішення було скасоване судом вищого рівня повністю чи змінене із задоволенням позовних вимог у меншому розмірі. В усіх інших випадках розгляд питань про повернення стягненого в порядку цивільного судочинства відбуватися не може.

Судам слід пам’ятати, що відповідно до п.23 постанови ВСС №14 на судові накази поширюються положення ст.380 ЦПК.

Згідно з ч.2 ст.381 ЦПК за подання заяви про поворот виконання рішення судовий збір не сплачується.

Відповідно до ч.3 ст.381 ЦПК суд розглядає заяву про поворот виконання рішення в судовому засіданні з повідомленням сторін і постановляє ухвалу.

Оскільки відповідно до ч.3 ст.74 ЦПК сторони повідомляються про розгляд у судовому засіданні питань, під час розгляду яких їх участь не є обов’язковою, то неявка сторін не є перешкодою для вирішення питання про поворот виконання рішення.

В основному суди правильно застосовують вимоги стст.380—382 ЦПК, проте існують розбіжності щодо викладення резолютивної частини рішення в разі задоволення заяви. Це

пов’язано з тим, що відповідно до ч.2 ст.380 ЦПК суд «повинен зобов’язати позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим рішенням». У ч.1 ст.381 ЦПК зазначено «про повернення стягненого з нього за скасованим рішенням майна».

Красноармійський міськрайонний суд Донецької області, задовольняючи заяву громадянина Щ.Ф.Ф. про поворот виконання судового наказу, зобов’язав КП «К.» повернути Щ.Ф.Ф. безпідставно стягнуту з нього за скасованим судовим наказом, виданим цим судом 12.11.2010, заборгованість за послуги теплопостачання за період з 15.10.2008 по 1.10.2010 в сумі 3624,22 грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі 30 грн. (справа №235/3530/13-ц).

Харцизький міський суд Донецької області ухвалив стягнути з ПАТ «Д.» на користь Ж.І.І. 847,54 грн. як безпідставно отримані за рішенням цього суду від 16.07.2013 (справа №248/4322/13-ц).

Такі різні за формулюваннями резолютивні частини ухвал — «зобов’язати повернути» та «стягнути» — відповідно до закону №606-ХІV виконуються різними способами та в різні строки:

ухвала про стягнення безпідставно отриманих сум чи майна за скасованим рішенням — в загальному порядку звернення стягнення на майно;

ухвала про зобов’язання повернути безпідставно отримане майно (гроші) за скасованим рішенням — в порядку гл.7 закону №606-ХІV.

Підсудність питання щодо повороту

виконання рішення можна визначити виходячи зі стст.380, 381 ЦПК.

Питання про поворот виконання рішення вирішується тим судом, який розглядає чи розглядав справу.

Згідно з чч.1, 2 ст.380 ЦПК питання про поворот виконання рішення вирішує суд апеляційної чи касаційної інстанції, якщо, скасувавши рішення, він закриває провадження у справі, залишає позов без розгляду, відмовляє в позові повністю або задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі. Якщо рішення після його виконання скасовано і справу повернено на новий розгляд, а при новому розгляді справи в позові відмовлено або позовні вимоги задоволено в меншому розмірі, або провадження у справі закрито чи заяву залишено без розгляду, суд, ухвалюючи рішення, повинен зобов’язати позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим рішенням.

Виходячи зі змісту стст.380—381 ЦПК, суди можуть розглядати питання про поворот виконання рішення лише у цивільних справах.

Згідно з п.28 ч.1 ст.293 ЦПК ухвала суду щодо повороту виконання рішення може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Відповідно до рішення КС від 2.11.2011 №13-рп/2011 апеляційному оскарженню окремо від рішення суду підлягають ухвали суду першої

інстанції як щодо повороту виконання судового рішення, так і про відмову в задоволенні заяви щодо повороту виконання судового рішення.

Після набрання ухвалою про поворот виконання рішення законної сили вона виконується за загальними правилами виконавчого провадження.

Відповідно до ч.4 ст.380 ЦПК за судовим рішенням про поворот виконання видається виконавчий лист у порядку, встановленому цим кодексом.

ГоловаБ.ГУЛЬКО

Секретар пленумуД.ЛУСПЕНИК

Як повинні виконуватись рішення в цивільних справах?- ВССУ