Довгий шлях до Гааги

Наприкінці 2015 року Україні нагадали про один з її намірів – ратифікувати Римський статут, на основі котрого діє Міжнародний кримінальний суд у Гаазі. Останній, до речі, не слід плутати з Міжнародним судом ООН, котрий також засідає в цьому місті. До компетенції МКС входить переслідування осіб, відповідальних за геноцид, воєнні злочини та злочини проти людяності. Тобто це саме та судова інстанція, до якої слід звертатися Україні, якщо наша держава дійсно хоче висунути претензії керівній верхівці сучасної Росії.

Міжнародний кримінальний суд, по суті, виріс з Нюрнберзького процесу 1946 року. Після його завершення і протягом 1950-х років були здійснені спроби організувати подібну судову інстанцію, проте знадобилося півстоліття, аби спроби ці увінчалися успіхом. МКС почав роботу у 2002 році – через чотири роки після укладання Римського статуту (1998). Римський статут є міжнародним договором, котрий регламентує діяльність МКС. На сьогодні налічується 139 підписантів цього договору, серед яких 123 країни, які його ратифікували. Україна і Росія підписали Римський статут (Україна зробила це ще у 2000 році), проте так і не ратифікували його.

Звичайно, що такий спосіб дій є доволі непослідовним. Він завдає значних збитків державі Україна хоча б тим, що змушує її відмовлятися від єдиного можливого цивілізаційного шляху. Чому Римський статут досі не ратифіковано і чому, таким чином, Україні перекрито доступ до МКС, – я спробував зрозуміти у цій своїй статті.

Що заважає ратифікувати статут?

В середині грудня 2015-го група парламентарів європейських країн прибула до Києва агітувати українську владу за скоріше вирішення цього питання. Подія, на жаль, пройшла непоміченою, навіть попри проведену гостями прес-конференцію. Я не буду зупинятися на ній детально, зацитую лише британського парламентаря Марка Прічарда, який наголосив: «Якщо не відбудеться ратифікація, це буде невірний сигнал для європейської спільноти». Власне, в цьому-то й полягає ще одна проблема: ратифікація Римського статуту пов’язана не лише з «індивідуальним» бажанням чи не бажанням України, вона є одним з обов’язків, взятих на себе Україною, відколи та підписала Угоду про асоціацію з ЄС.

Я не є політиком і народним депутатом, але можу припустити, що однією з причин зволікання з ратифікацією статуту є банальна невпевненість у тому, що Верховна Рада знайде 300 голосів для того, аби внести відповідні зміни до Конституції. Римський статут – це не правки до бюджету, його складно «монетизувати», тобто так чи інакше зацікавити парламентарів натиснути на кнопку «за».

Однак є ще одна причина, і її політики пояснюють так.

Наша фракція не підтримає підписання Римського статуту, який може бути використаний проти нас же в цій військовій ситуації, відволікати військових державних службовців, взагалі всю державу на абсолютно прогнозовані російські звернення щодо нас в цьому суді в той момент, коли Російська Федерація туди не збирається вступати. Ми вважаємо це не правильним, не симетричним, – зазначає народний депутат Юрій Луценко.

Він вважає, що треба підтримати пропозицію Юлії Тимошенко і звернутися до МКС ad hoc.

Ad hoc латиною означає «для даного конкретного випадку». На увазі мається звернення до МКС Україною, навіть за умов, що остання досі не ратифікувала Римський статут. Теоретично таке є можливим. Як взагалі є можливим будь-яке звернення до міжнародної спільноти з приводу захисту від воєнних злочинів. Приміром, міжнародний трибунал по Югославії був створений окремим актом на основі резолюції ООН у 1993 році, тобто задовго до появи МКС.

Але на практиці пошук обхідних шляхів під гаслом «ad hoc» не завжди буває плідним. Так, в листопаді 2015 року Генеральна прокуратура України повідомила, що МКС остаточно відмовив позивачам у порушенні кримінального провадження за фактом злочинів, скоєних під час Революції Гідності. Причина відмова – недостатність і безсистемність наданих доказів. Це вкрай важливий момент, до якого я детальніше повернуся трохи згодом.

А поки що спробую обґрунтувати позицію Юрія Луценка. Що він має на увазі, говорячи про те, що підписання Римського статуту може бути використане проти України? Вочевидь, прецедент Грузії, яка ратифікувала Статут у 2008-му. Росія ж, нагадаю, цього не зробила й досі. Проте у тому ж таки 2008 році розв’язала проти Грузії війну. Відтак склалася парадоксальна ситуація. Грузія добровільно стала фігурантом чисельних судових процесів, які не забарилися. Адже і по цей час Міжнародний суд у Гаазі приймає позови від громадян, котрі отримали громадянство у Південній Осетії і претендують на відшкодування збитків від дій грузинської влади.

Подати зустрічні позови вона не може, ініціювати розслідування скоєних Росією злочинів не може також, адже Росія не є підписантом Римського статуту. З точки зору людських взаємин, це є повним нонсенсом, а з точки зору права – все цілком закономірно. Відтак частині українських чиновників не хочеться, аби історія повторювалась. Адже те, що Росія неодмінно скористається ситуацією для того, щоб переграти її на свою користь, не викликає жодних сумнівів.

У пошуку 300 «спартанців»

І все таки у 2015-му Верховна Рада за поданням президента країни ухвалила заяву до Міжнародного кримінального суду (МКС) щодо визнання його юрисдикції. Де-факто це означає, що наша держава дозволяє МКС виступати у ролі третейського судді, визнає правомочність його ухвал тощо. Ця норма, щоправда, досі ніяк не відображена у Конституції України, і довкола цього моменту розгортається окрема дискусія.

Віце-спікер ВР Оксана Сироїд заявляє, що потрібних для конституційних змін 300 голосів немає, й, судячи з усього, найближчим часом вони так і не з’являться. Яка причина такого саботажу – не має жодного значення. Можливо, як я вже казав, причина цілком політична і пов’язана виключно з проблемами комунікації в середині парламентської коаліції. Можливо, депутати вважають, що правки до Конституції слід приймати комплексно – зокрема, разом з реформою судової системи.

До Кримінального кодексу України слід включити поняття воєнних злочинів та злочинів проти людяності, адже наразі ці дефініції в ККУ не розгорнуті, вважають члени українського парламенту. Хай там як, а наразі ми маємо суттєве відтермінування кінцевого результату: за прогнозами тієї ж таки Сироїд, відображення в Конституції визнання Україною юрисдикції МКС станеться не раніше ніж за три роки. Це, звичайно, не надто оптимістична новина. Та поки депутатський корпус збирається з духом, я б хотів зупинитися на деяких моментах, чиє врахування є дуже важливим для подальшої співпраці України та Міжнародного кримінального суду.

Що слід врахувати Україні при підготовці позовів до РФ

Прецедент, який я хочу згадати, пов’язаний, щоправда, не з МКС, а з Міжнародним судом ООН. 3 лютого 2015 року після 16 (!) років розгляду справи цей суд відхилив позов Хорватії проти Сербії. Хорватія вимагала визнати дії свого противника «геноцидом», але суд їй у цьому відмовив, оскільки не знайшов об’єктивних доказів того, що Сербія мала намір «частково або повністю» знищити населення протиборчої сторони.

Іншими словами, сталося те саме, що й з позовом України щодо подій під час Революції Гідності. Я не знаю, наскільки ретельно готувалася Хорватія (можна припустити, що півтора десятиліття не пройшли марно, і тамтешні слідчі доклали всіх зусиль, щоб переконати суд у правоті позивача). Але я як адвокат, чия багатолітня практика була і є пов’язаною з Україною, можу гарантувати, що наші слідчі будуть абсолютно НЕ спроможними гідно виглядати на подібному судовому процесі. В усякому разі, на сьогодні ще не вихована та плеяда правоохоронців, котрі впораються з цим завданням. Та це, звісно, не означає, що слід умити руки і не намагатися виростити фахівців належного рівня.

Можливо, оця неспроможність і є ще однією (справжньою, але прихованою) причиною, через яку Україна не поспішає ратифікувати Римський статут. Українські правоохоронні органи надто часто виглядають цілковито безпорадними навіть у керованому владою Печерському суді, де вони не здатні надати Феміді необхідні докази злочину. Про міжнародний суд рівня МКС я мовчу взагалі.

До того ж, відповідну роботу з підготовки до процесу слід було починати не вчора і не позавчора, а з перших днів незаконної присутності Росії на нашій території. Йдеться про ретельне документування усіх злочинів, скоєних на Сході України, йдеться про підготовку бездоганної юридичної бази і про залучення до цієї роботи команди найкращих, найкомпетентніших правників-міжнародників. В Україні зараз цим ніхто не займається.

Що ж до Гаазького трибуналу, то якщо Україна піде до нього з порожніми руками, то краще не ініціювати жодних судових процесів, аніж почати їх і безславно зганьбитися. І якщо об’єктивно ми розуміємо, що Путін вже цілком «дозрів» до Гааги, то Україні – як його обвинувачувачу – треба ще трохи «підрости». І лише будучи у повній бойовій готовності, тягнути відповідальних за розв’язану на Сході України війну на лаву підсудних.

Крім того, є ще пара моментів, на які необхідно звернути увагу. По-перше, слід морально готуватися до того, що проти України можуть бути подані зустрічні судові позови. Скажімо, від цивільного населення окупованих територій. І ці позови можуть мати під собою ґрунтовні засади. У той час, коли в масовій свідомості відбувається міфологізація та сакралізація української армії і лише в окремих ЗМІ інколи проскакує інформація про те, що в лавах ЗСУ служать не самі лише герої, а й подекуди мародери, чи готові ми визнати та прийняти такі позови? Це питання і до наших юристів, котрі гіпотетично представлятимуть Україну в МКС, і до всього соціуму, який, безумовно, з цікавістю слідкуватиме за таким процесом.

Є також і питання до української влади. Як, стверджуючи, що в Україні має місце не війна, а «антитерористична операція», вона збирається апелювати до МКС? Це нагадує ідею запрошення в Україну миротворчого контингенту ООН, який не може сюди прибути хоча б з тієї причини, що досі «блакитні каски» Організації Об’єднаних Націй не брали участі у жодних АТО, але були задіяні там, де йшла справжня війна. АТО – це внутрішня справа і внутрішня проблема суверенної країни, яка має розв’язати її власними силами, не кличучи на допомогу ані ООН, ані МКС.

Я пам’ятаю всі аргументи, які звучали ще на початку 2014 року, з приводу того, чому Україна не може де-факто заявити про напад на її території сусідньої Росії. Аргументи проти визнання війни стосувалися здебільшого економічних складових, які я не пропоную зараз обговорювати. Попри всі доводи, для мене як правника і громадянина очевидною лишається потреба визначитися з пріоритетами. Чи бажаємо ми ховатися за невиразним визначенням «АТО», чи побоюємося ми непрофесійності своїх слідчих і нечистоплотності своїх генералів, які можуть покривати наші власні злочини, чи все таки прагнемо очиститися від всього цього і рухатися вперед? Особисто я вважаю, що рух вперед значно важливіший за будь-які ментальні страхи.

До речі, днями стало відомо, що Євросоюз має намір профінансувати створення в Гаазі окремого трибуналу, котрий вивчатиме виключно військових злочинів у Косово. Якщо якась міжнародна інституція коли-небудь ініціюватиме подібне по відношенню до Росії, Україні варто бути до цього готовою. Аби потім не нарікати на бездарно згаяний шанс.

Автор материала: Ігор Фомін