Доповідь Голови Верховного Суду України Ярослава Романюка на спільному засіданні представників органів судової влади України щодо підсумків роботи судів у 2015 році

 Презентація на 19.02.pptx

Шановні колеги та запрошені!

Вітаю вас у стінах Верховного Суду України – найвищої судової установи нашої держави. Мені приємно, що ініційований Верховним Судом України сьогоднішній захід знайшов підтримку в суддівському середовищі, адже він певною мірою знаковий. Чи не вперше за останні 5 років ми – представники судів різних інстанцій та спеціалізацій, а також представники інших органів судової влади – зібралися разом, щоб підбити підсумки діяльності судів за минулий рік.

Наше зібрання має на меті виконати два головних завдання. Насамперед судова система, слідуючи загальному для всієї державної влади принципу підзвітності суспільству, повинна поінформувати суспільство про діяльність судів, про стан здійснення судочинства, про кількісні та якісні показники роботи судів. Публічні заходи з обговорення підсумків діяльності судів важливі ще й тому, що здійснення судочинства – специфічна, суто професійна сфера діяльності правників, яка в комплексі більшою мірою залишається «за кадром» публічного інтересу, якщо не стосується яскраво виражених недоліків.

Проте озвучення самих лише статистичних даних за певний період, на мою думку, не є повноцінним для того, щоб підбити підсумки роботи судів у змістовому сенсі. Статистика є корисною. Але цифри – це все ж таки лише інструмент для проведення аналізу здійснення судочинства, наслідком якого мають стати висновки про позитивні й негативні тенденції в судочинстві, про причини погіршення тих чи інших показників і про шляхи усунення виявлених недоліків.

Тому на сьогоднішньому заході ми маємо обговорити результати здійснення судочинства через призму підвищення його якості, проаналізувати виявлені недоліки та віднайти способи їх усунення – чи то силами самих судів, органів судової влади, чи то із залученням інших органів державної влади, у тому числі й суб’єктів законодавчої ініціативи.

Переконаний, що ми виконаємо обидва завдання. Суспільство одержить повну та доступну інформацію про здійснення судочинства українськими судами і будь-хто з громадян матиме змогу зробити власні висновки про ефективність роботи судів. А судова система, у свою чергу, окреслить напрямки подальшого руху задля підвищення ефективності роботи кожного окремого суду та всієї системи загалом.

Зауважу, що для судової системи минулий рік ознаменувався переходом стратегії судової реформи в активну фазу. Чи не найяскравішою подією 2015 року було прийняття 12 лютого 2015 року Закону України № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», яким, зокрема, викладено в новій редакції Закон України «Про судоустрій і статус суддів», а також суттєво оновлено норми всіх процесуальних законів у тій частині, що стосується повноважень Верховного Суду України.

Повернулося на рівень законодавчого закріплення визначення головного завдання для Верховного Суду України – забезпечення єдності судової практики. Закон передав Верховному Суду України повноваження самостійно вирішувати питання про допуск справи до провадження та забезпечувати однакове застосування норм не тільки матеріального, але й процесуального права в певних випадках. Верховний Суд України одержав процесуальний дозвіл ревізувати рішення судів усіх інстанцій, а не лише касаційних. Також законом передбачено повноваження здійснювати аналіз судової статистики та узагальнення судової практики.

Цим безумовно й суттєво розширено надані Верховному Суду України процесуальні засоби та інструменти для ефективного виконання свого головного завдання – забезпечення єдності судової практики. Відповідні зміни діяли не повний 2015 рік, але Верховний Суд України вже має результати.

Однак про діяльність Верховного Суду України я доповім трохи згодом, а розпочну з основних показників здійснення судочинства у 2015 році за даними судової статистики, наданими Державною судовою адміністрацією України та вищими спеціалізованими судами.

Мою доповідь у частині статистичних даних буде присвячено лише загальним даним і показникам діяльності всієї системи судів загалом. Я не акцентуватиму увагу на окремих показниках здійснення судочинства судами різних юрисдикцій, адже наші колеги – голови вищих спеціалізованих судів – присутні тут і доповідатимуть про ці показники більш детально. Зауважу також, що із цілком зрозумілих причин статистичні показники за 2015 рік (як і за 2014 рік) відображено без урахування даних щодо розгляду справ і матеріалів судами Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, а також деякими місцевими судами Донецької та Луганської областей.

Так, згідно зі статистичними даними, упродовж 2015 року спостерігалося незначне зменшення обсягу надходження до судів на розгляд майже всіх справ і матеріалів.

У минулому році до всіх судів України, незалежно від інстанції та спеціалізованої юрисдикції, надійшло на розгляд загалом 3 млн. 730 тис. справ і матеріалів усіх категорій, що на 6,5 % менше порівняно з 2014 роком (у 2014 році – 3 млн. 988 тис.).

Зокрема, до місцевих судів на розгляд надійшло 3 млн. 118 тис. справ і матеріалів усіх категорій, що на 6,8 % менше порівняно з 2014 роком.

Апеляційні суди одержали 449 тис. справ і матеріалів, що на 2 % менше.

До вищих спеціалізованих судів на розгляд надійшло 151 тис. справ і матеріалів, що на 17,8 % менше порівняно з 2014 роком.

Верховний Суд України одержав для розгляду близько 12 тис. справ і матеріалів, що в 9,6 разу більше, ніж у 2014 році (у 2014 році було –1228 справ і матеріалів).

Аналіз статистичних даних кількох років щодо обсягу надходження до судів для розгляду справ і матеріалів у динаміці свідчить про тенденцію до його зменшення. Після різкого сплеску у 2011 році, коли судова система на рівні місцевих судів одержала для розгляду близько 9 млн. справ і матеріалів, показники наступних двох років (2012-го і 2013-го) були здебільшого стабільними: місцеві суди одержували для розгляду близько 4 млн. справ і матеріалів. Дані останніх двох років (2014-го і 2015-го) демонструють тенденцію падіння кількості справ і матеріалів, які надходять для судового розгляду, до рівня трохи більше 3 млн.

Водночас це не означає, що наші співвітчизники та представники бізнесу перестали довіряти суду й не звертаються за вирішенням правових конфліктів до судів. Причина такої негативної динаміки цілком об’єктивна – це природній наслідок припинення діяльності великої кількості судів. Як відомо, припинили діяльність усі українські суди на окупованій території Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, а також суди в деяких районах Донецької та Луганської областей.

Продемонструю цей висновок показниками.

За даними 2013 року, місцеві суди Автономної Республіки Крим та міста Севастополя одержали для розгляду близько 217 тис. справ і матеріалів, апеляційні суди – близько 37 тис. Зрозуміло, уже 2 роки поспіль показник кримських судів – а це близько чверті мільйона справ і матеріалів – у статистиці не враховується, оскільки українські суди на окупованій території правосуддя не здійснюють.

Крім того, Донецька та Луганська області в судовій статистиці останніх двох років демонструють яскраве й різке падіння кількості надходження справ і матеріалів: на 50–70 % від попередніх показників.

Загалом зменшення обсягу надходження справ і матеріалів до судів Донецької та Луганської областей становить близько 500 тис., що в сумі з показниками Автономної Республіки Крим та міста Севастополя становить близько 700–800 тис. справ і матеріалів.

У результаті порівняння показників кількості справ і матеріалів, що надходили на розгляд до судів до 2014 року (з урахуванням Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, Донецької та Луганської областей), з показниками наступних 2014 та 2015 років можна говорити про те, що від’ємний показник приросту надходження справ і матеріалів до судів має об’єктивні причини, які не залежать від діяльності судів. Обсяг справ і матеріалів зменшився на ту кількість (до 1 млн.), яка припадає саме на вказані області.

Таким чином, у 2015 році середнє щомісячне навантаження на одного суддю (розраховане за чисельністю суддів за штатним розписом) суттєво не змінилося й становило:

для суддів місцевих судів:

- загального суду – 56,2 справ і матеріалів;

- окружного адміністративного суду – 25,3;

- господарського суду – 29,2;

для суддів апеляційних судів:

- загального суду – 17 справ і матеріалів усіх категорій;

- адміністративного суду – 22,7;

- господарського суду – 19,9

для суддів вищих судів:

- Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ – 57,5 справ і матеріалів;

- Вищого адміністративного суду України – 53,7;

- Вищого господарського суду України – 14,9.

При цьому показник навантаження на суддів Верховного Суду України у 2015 році суттєво зріс і становив22,4 справ і матеріалів при тому, що у 2014 році цей показник становив усього лише 2,3.

Усі наведені показники навантаження розраховано відповідно до кількості суддів у судах за штатним розписом. А в разі наявності вакансій фактичне навантаження є більшим. І таким воно є в багатьох судах, зокрема й у Верховному Суді України: фактично до кожного працюючого судді щомісяця надходило по 25 справ і матеріалів.

Указане загалом означає, що залишається більш-менш сталою кількість суб’єктів, які обирають способом вирішення правового конфлікту звернення до суду. Тобто судова система працює стабільно. Спостерігається загальностатистичне зменшення обсягу надходження на розгляд до судів справ і матеріалів за рахунок припинення діяльності деяких судів, але значного фактичного зменшення навантаження на судову систему загалом не відбувається.

Користуючись нагодою, хочу публічно віддати належне керівництву та суддям апеляційних судів усіх спеціалізацій Донецької та Луганської областей. Вони вимушено полишили свої домівки та місце роботи, але спрямували максимум зусиль на відновлення роботи судів і в стислі строки змогли облаштуватися на нових місцях та продовжили здійснювати правосуддя.

Проте показники робочого навантаження суддів, особливо на рівні місцевих загальних судів, залишаються високими, й укотре дають поштовх для переосмислення власне ролі суду, завдання здійснення правосуддя судами.

Європейський суд з прав людини неодноразово висловлювався, що право на суд, одним із аспектів якого є право на доступ до правосуддя, не є абсолютним, а судового розгляду потребують ті справи, в яких є «спір» про «право», реальний і серйозний, який може стосуватися як самого існування права, так і сфери його дії. При цьому ЄСПЛ у рішеннях у справах «Срамек проти Австрії», «Бєлілос проти Швейцарії» запропонував визначення поняття «суд» у змістовному сенсі. Та пояснив, що суд не обов’язково повинен розумітися як юрисдикція класичного типу, інтегрована в загальну судову систему держави.

Завданням держави є не сама по собі безмежна гарантія судового розгляду будь-якого звернення. Держава зобов’язана створити такий механізм захисту прав, який забезпечує ефективне поновлення порушеного права потерпілої сторони.

Тому я впевнений, що вирішення безспірних по суті вимог має бути виведено з-під обов’язкової юрисдикції суду, оскільки несудові органи, зокрема нотаріату, цілком спроможні вирішувати такі вимоги не менш ефективно та якісно, ніж суд, але швидше та простіше.

Те саме стосується й адміністративної юрисдикції. Завдання адміністративних судів – це захист прав, передусім людини, від порушень з боку держави, державних органів. Натомість, левова частка справ, які розглядають адміністративні суди, - це вимоги контролюючих, фіскальних органів про стягнення нарахованих недоїмок із обов’язкових платежів.

Фіскальні органи хочуть зняти з себе відповідальність за ухвалення рішення зі справляння податку та звертаються до суду. Насправді – це прихована підміна повноважень. Суд виконує обов’язки фіскальних органів і в такий спосіб держава використовує суди для виконання невластивої їм функції, одночасно збільшуючи суддівське навантаження.

Справи подібних категорій так само слід вивести з-під обов’язкової юрисдикції суду. Це не тільки поліпшить ситуацію з якістю та строками справ, але й збалансує повноваження державних органів.

Навантаження на суди, що здійснюють правосуддя у кримінальному провадженні, також можна зменшити, якщо врешті-решт запровадити інститут кримінального проступку. Це реальний шлях до спрощення судових процедур, він дасть суду можливість розглядати відповідні обвинувальні акти в спрощеному порядку без шкоди для ефективності. Але не займатиме багато робочого часу судді, дозволивши йому приділяти більшу увагу складним категоріям справ.

Тепер стосовно розгляду судами справ, додержання строків розгляду справ і щодо якості судового розгляду.

У 2015 році місцеві суди по першій інстанції розглянули 3 млн. 87 тис. справ, проваджень, заяв, клопотань, інших матеріалів різних категорій, що на 8,2 % менше порівняно з 2014 роком.

Апеляційні суди розглянули 459 тис. справ і матеріалів усіх категорій, що на 27,2 % менше порівняно з 2014 роком.

Вищі суди впродовж 2015 року закінчили провадження у 156 тис. касаційних скарг, справ, заяв і клопотань, що на 19,5 % менше за показники 2014 року.

Верховний Суд України закінчив провадження в 10,7 тис. справ і матеріалів, що в 9,8 разу більше, ніж у попередньому році.

У 2015 році місцеві суди розглянули по суті, закінчивши провадження з порушенням строків, установлених процесуальним законом, 81 тис. справ, що на 0,9 % менше порівняно з 2014 роком. Проте їх частка від кількості справ, провадження в яких загалом закінчено, дещо збільшилася й становила 6 % (у 2014 році – 5,7 %).

Протягом минулого року місцеві суди постановили 1 млн. 561 тис. судових рішень по суті спорів у цивільних, господарських, адміністративних справах, а також у справах про адміністративні правопорушення (у 2014 році – 1 млн. 699 тис. рішень). За той же період до апеляційних судів надійшло 195 тис. скарг на рішення місцевих судів у цих категоріях справ (у 2014 році – 226 тис.).

Кількість осіб, стосовно яких у 2015 році місцеві суди постановили вироки, становить 105 тис. (у 2014 році – 114 тис.). До апеляційних судів надійшло скарг на вироки – 19,7 тис. (у 2014 році – 20 тис.) .

З огляду на зазначені показники учасники судових процесів у 2015 році загалом оскаржували в апеляційному порядку 12,5 % рішень, ухвалених по суті спору судами першої інстанції в цивільних, господарських, адміністративних справах, а також у справах про адміністративні правопорушення (у 2014 році – 13,3 %). У кримінальному судочинстві показник оскарження вироків – 18,6 % (у 2014 році – 17,9 %).

Решта судових рішень і вироків (близько 80–85 %) в апеляційному порядку взагалі не оскаржуються. Тобто в переважній більшості розглянутих по суті справ сторони, правовий конфлікт яких вирішено судом, засуджені особи чи сторона обвинувачення в кримінальному процесі погоджуються з результатом вирішення справи судом, вважають рішення законним і справедливим. Або принаймні погоджуються з тим, що рішення ґрунтується на законі, є обґрунтованим і прийнятним для виконання.

При цьому в цивільному, господарському та адміністративному судочинстві з тих рішень місцевих судів, що ухвалені по суті спору та загалом оскаржені в апеляційному порядку, апеляційні суди скасовують і змінюють лише 4–5 % від загальної кількості постановлених.

Так, у 2015 році апеляційні суди скасували або змінили 54,5 тис. рішень місцевих судів у справах цих видів судочинства, що становить 3,5 % від загальної кількості рішень, ухвалених місцевими судами по суті спору (у 2014 році скасованих і змінених рішень було 91 тис., що становило 5,4 % від загальної кількості). У касаційному порядку було скасовано й змінено 17,6 тис. судових рішень місцевих й апеляційних судів, що становить 1,8 % від загальної кількості (у 2014 році – 17,8 тис., що становило 1,7 % від загальної кількості рішень).

Показники якості розгляду кримінальних справ статистично обраховуються в порядку, дещо відмінному від показників у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві, – за кількістю осіб, стосовно яких постановлено вироки місцевими судами.

Так, у 2015 році кількість осіб, стосовно яких в апеляційному порядку скасовано і змінено вироки місцевих загальних судів, зменшилася на 4,2 %, і становила 10 тис. осіб (у 2014 році – 10,5 тис.). Їх частка, з огляду на кількість осіб, щодо яких постановлено вироки місцевими судами загалом, збільшилась і становила 9,5 % (у 2014 році – 9,2 %). У касаційному порядку скасовано і змінено вироки місцевих та апеляційних судів стосовно 1,1 тис. осіб (у 2014 році – 1,6 тис. осіб).

Зауважу, що вказані показники надходження й розгляду справ і матеріалів, строків і якості судового розгляду обчислено загалом для судів усіх спеціалізованих юрисдикцій, тому певною мірою є середніми показниками. Дані щодо здійснення судочинства різних видів – господарського, цивільного, адміністративного та кримінального – можуть дещо відрізнятися у зв’язку з їх специфікою. Проте я не буду зупинятися на таких специфічних показниках, адже про здійснення судочинства судами окремих спеціалізованих юрисдикцій доповідатимуть голови вищих спеціалізованих судів.

Натомість більш детально поінформую вас про роботу Верховного Суду України.

Як зазначалося вище, 2015 рік для Верховного Суду України ознаменувався розширенням повноважень, у тому числі й наданням додаткових процесуальних інструментів для перегляду справ з метою забезпечення єдності судової практики.

Аналіз статистичних даних свідчить про значне збільшення надходження до Верховного Суду України у 2015 році заяв про перегляд судових рішень. Це обумовлено тим, що з 28 березня минулого року учасники судового процесу отримали змогу звернутися з такою заявою безпосередньо до Верховного Суду України.

У 2015 році на розгляд до Верховного Суду України надійшло більше 11 тис. заяв про перегляд судових рішень, що в 10,2 разу більше, ніж у 2014 році. Із них про перегляд судових рішень в адміністративних справах – 6628 (у 2014 році – 641), господарських – 1337 (у 2014 році – 217), цивільних – 3364 (у 2014 році – 255), кримінальних – 392 (у 2014 році – 39), про адміністративні правопорушення – 11 (у 2014 році не було взагалі).

Усього на розгляді Верховного Суду України у 2015 році перебувало 11 746 заяв про перегляд судових рішень (з урахуванням нерозглянутих у попередньому році), що в 10 разів більше за показники 2014 року. З різних підстав повернуто 1214 заяв, або 10,3 % від кількості тих заяв, що перебували на розгляді. Відмовлено в допуску – 7338 заяв (62,5 % від тих, що перебували на розгляді). Залишено без розгляду – 645 заяв (5,5 % від тих, що перебували на розгляді). Допущено справ до провадження та винесено ухвалу про відкриття провадження за 1752 заявами, що становить 14,9 % від кількості тих заяв, що перебували на розгляді Верховного Суду України.

Упродовж 2015 року в провадженні Верховного Суду України перебувала 1501 витребувана справа (з урахуванням нерозглянутих у минулому році), що на 50,3 % більше, ніж у 2014 році.

Провадження закінчено (розглянуто по суті) у 1405 справах, що становить 93,6 % від кількості тих справ, що перебували на розгляді. За результатами перегляду судових рішень відмовлено в задоволенні 726 заяв (51,7 % від кількості розглянутих за заявами справ).

З різних підстав закрито провадження у 15 справах, що становить 1,1 %. Судове рішення скасовано в 662 справах (47,1 % справ від кількості розглянутих). Із них судове рішення скасовано повністю в 584 справах та частково – у 78. Змінено судове рішення, не передаючи справу на новий розгляд, у 2 кримінальних справах.

У тому числі з підстав неоднакового застосуванням судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, судове рішення скасовано в 547 справах, або 82,6 % від загальної кількості скасованих судових рішень. Через неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права судове рішення скасовано у 29 справах, або 4,4 % від загальної кількості скасованих судових рішень.

У зв’язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом судове рішення скасовано в 7 справах, або 1,1 % від загальної кількості скасованих судових рішень.

З підстав порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення Вищим адміністративним судом України незаконного судового рішення з питань оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, судове рішення скасовано в 17 справах, або 1,5 % від загальної кількості скасованих судових рішень.

Через невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм права судове рішення скасовано в 62 справах, або 9,4 % від загальної кількості скасованих судових рішень.

У 2015 році на розгляд до кожного судді Верховного Суду України (за фактичною чисельністю суддів) щомісяця в середньому надходило по 25 справ і матеріалів (у 2014 році – 2,4). Кожний суддя Верховного Суду України, який здійснював судочинство, щомісяця в середньому (з урахуванням повернутих, відмов у допуску, залишених без розгляду) розглядав по 22,6 справ і матеріалів, із них: адміністративних – 48,9; господарських – 13,0; кримінальних – 2,2; цивільних – 35,5.

Важливим позапроцесуальним завданням Верховного Суду України, передбаченим статтею 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», є звернення до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

У 2015 році Верховний Суд України спрямував до Конституційного Суду України 8 конституційних подань щодо конституційності деяких норм законів «Про очищення влади», «Про забезпечення права на справедливий суд», «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд»), «Про Регламент Верховної Ради України», «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Податкового кодексу України. За результатами розгляду 4 питань було прийнято рішення про відмову в зверненні з поданнями за відсутності підстав.

Зауважу, що Верховний Суд України направив до Конституційного Суду України загалом 3 конституційних подання щодо конституційності деяких норм Закону України «Про очищення влади», перше з яких – ще в листопаді 2014 року. На сьогодні Конституційний Суд України цих подань по суті не розглянув.

Підставою звернень Верховного Суду України з конституційними поданнями стосовно норм Закону України «Про очищення влади» були, зокрема, численні звернення судів, які розглядають справи, пов’язані зі звільненням багатьох категорій осіб відповідно до цього Закону. Наразі провадження в більш ніж 500 справах зупинено у зв’язку з тим, що судді чекають висновку Конституційного Суду України.

Як відомо, люстраційний процес викликає значний суспільний інтерес і резонанс, тому вкрай важливо, щоб відповідні спори в судах знайшли швидке й ефективне вирішення по суті. Користуючись нагодою, хочу звернути увагу присутнього тут виконуючого обов’язки Голови Конституційного Суду України Кривенка В.В. на зазначену ситуацію й попросити в межах повноважень сприяти якнайшвидшому розгляду Конституційним Судом України відповідних подань.

На цьому завершу першу частину доповіді, яка присвячена досягненню одного із завдань сьогоднішнього заходу – інформуванню суспільства про діяльність судів, про стан здійснення судочинства, про кількісні та якісні показники роботи судів.

З огляду на наведені вище статистичні дані можна перейти до певних висновків і пропозицій.

Передусім повернуся до сказаного мною на початку: статистика – це дуже корисний інструмент для аналізу здійснення судочинства, проте аналіз не повинен бути формальним. Він має виявляти причини того чи іншого негативного явища задля пошуку шляхів їх усунення. А для того, щоб аналіз був глибоким і якісним, має бути ефективним і результативним власне й інструмент.

Однак, на мою думку, наразі судова система використовує можливості судової статистики не в повній мірі.

Так, статистичні форми не містять деякої інформації, яка вкрай необхідна для проведення глибоких досліджень причин недоліків у здійсненні судочинства. Наприклад, ми маємо інформацію стосовно кількості справ, розглянутих судами з порушенням процесуальних строків. Але які причини призводять до порушення цих строків – чи то неорганізованість суддів, чи то надмірне навантаження на суддів, чи то неявка сторін, їх представників або зловживання учасниками процесу своїми процесуальними правами? Ми не можемо виявити причин, адже статистичні форми цивільного, господарського й адміністративного судочинства такої інформації не містять.

Натомість статистика розгляду кримінальних справ оперує подібними даними.

Так, маємо інформацію, що впродовж 2015 року місцеві суди відкладали розгляд 77,6 тис. кримінальних справ. До тривалого перебування справ на розгляді судів, як і в попередні роки, призводила неявка в судове засідання учасників кримінального провадження.

Через неприбуття (неявку) обвинувачених (підсудних), свідків, захисників, прокурорів та інших учасників процесу було відкладено розгляд 10,4 тис. справ. Із них через неприбуття (неявку) свідків чи потерпілих – 2,6 тис. справ; обвинуваченого (підсудного) – 5,5 тис. справ; неприбуття (неявку) захисника – 1,2 тис. справ; неприбуття (неявку) прокурора – 693 справ.

Суди приймали рішення про привід свідка під час розгляду 8,3 тис. справ. Із них не виконано постанови судів у 34,9 % справ, у яких прийнято рішення про привід свідка.

Суди приймали рішення про привід обвинуваченого (підсудного) у 12,1 тис. справ. Із них не виконано постанови судів у 38,7 % справ.

На 59,8 % збільшилася кількість справ, у яких суд відклав розгляд у зв’язку з тим, що обвинуваченого (підсудного), який перебуває під вартою, не було доставлено до суду (7,4 % від кількості тих справ, розгляд яких станом на 1 січня 2016 року відкладено).

Як видно, наведені статистичні дані дають змогу не лише зрозуміти масштаб певних недоліків у здійсненні судочинства, але й визначити причини та відповідно працювати над їх усуненням.

Це гідний для наслідування приклад та привід для вдосконалення статистичних форм судів різних спеціалізованих юрисдикцій.

Безумовно, кожен вид судочинства має свої особливості й повністю уніфікувати судову статистику неможливо, та й не доречно. Проте я впевнений, що статистичні форми судів різних спеціалізованих юрисдикцій мають бути доопрацьовані та доповнені з огляду на мету судової статистики – виявлення позитивних і негативних тенденцій у судочинстві, їх причин.

Згідно із законом Державна судова адміністрація України організовує ведення судової статистики. Вищі спеціалізовані суди за результатами аналізу судової статистики та узагальнення судової практики дають роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової спеціалізації.

Тому хочу звернути увагу на цей момент передусім Голови Державної судової адміністрації України та голів вищих судів. Варто переглянути статистичні форми, проаналізувати дані, одержання та опрацювання яких вони повинні забезпечувати, та відповідно вдосконалити роботу з ведення судової статистики з метою проведення справжнього глибокого аналізу причин негативних показників здійснення судочинства.

Крім того, й наявну інформацію, яку дає судова статистика, слід використовувати не формально, а в практичній площині. Маю на увазі показники якості розгляду судами справ.

Справді, показник скасованих і змінених в апеляційному порядку судових рішень становить 4–5 % від загальної кількості ухвалених місцевими судами рішень. Цей показник не можна вважати кричущим недоліком, оскільки він загалом цілком природній для чотириланкової судової системи.

Проте сам по собі цей факт зовсім не означає, що судді мають сприймати свої помилки та факти скасування їх рішень як нормальний стан речей. Навпаки, судді повинні знати причини своїх помилок і працювати над тим, щоб у подальшому їх не допускати.

Наприклад, якщо проаналізувати статистику розгляду апеляційними судами справ у 2015 році, можемо виявити такі факти.

У цивільному судочинстві апеляційні суди скасували та змінили найбільше рішень судів першої інстанції в справах зі спорів, що виникають із договорів, із сімейних правовідносин, про право власності та інші речові права. У господарському – у справах зі спорів, що виникають з укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними, невиконання або неналежного виконання зобов’язань. В адміністративному – у справах зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення, соціального захисту громадян та спорів у сфері публічної житлової політики, а також у справах зі спорів з приводу адміністрування податків, зборів, платежів, а також контролю за дотриманням вимог податкового законодавства.

Очевидно, що така статистика – це сигнал про можливу системну, поширену проблему в застосуванні судами першої інстанції законодавства саме в цих категоріях справ. Тому суди мають реагувати на такий сигнал, аналізувати причини скасування судових рішень та спрямовувати зусилля на недопущення помилок у подальшому.

Передусім це стосується вищих спеціалізованих судів, адже саме в їх арсеналі є повноваження приймати постанови пленуму та надавати судам нижчих інстанцій роз’яснення з приводу застосування закону. Так само не може стояти осторонь Національна школа суддів України, для якої подібні статистичні показники мають слугувати підставою для вивчення причин суддівських помилок і коректування у зв’язку з цим програм підвищення кваліфікації суддів.

Завдання судової системи – надання якісних судових послуг кінцевим споживачам – громадянам, нашим співвітчизникам, а також суб’єктам господарювання, діяльність яких є основою економічного розвитку держави. Тому поліпшення якості здійснення судочинства – наша головна мета, для досягнення якої слід використовувати всі можливі інструменти, у тому числі й судову статистику.

Хочу також звернути увагу й на те, що останніми роками органи суддівського самоврядування проявляють недоречну пасивність щодо контролю за організацією діяльності судів по здійсненню судочинства. Це питання відійшло на другий план, утратило свою гостроту й актуальність. Натомість збори суддів і Рада суддів України повинні тримати на постійному контролі ситуацію з якістю та ефективністю здійснення судочинства, аналізувати причини недоліків, своєчасно на них реагувати.

У контексті забезпечення якості здійснення правосуддя судами не можу оминути увагою найважливіший, на моє глибоке переконання, аспект – усвідомлення суддями головного призначення та завдання суду, яким є практична реалізація закріпленого в статті 8 Конституції України принципу верховенства права.

Верховенство права – глобальний ідеал та одна з найвищих демократичних цінностей, яка повинна проявлятися в щоденній діяльності судів. Справді, це поняття багатогранне й широке, не доступне для чіткого визначення й окреслення його жорстких рамок, придатних для використання як шаблону в усіх сферах. Це визнає не лише теорія, але й практика. Зокрема, Європейський суд з прав людини наголошує на тому, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинне тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (наприклад, рішення від 25 липня 2002 року в справі «Совтрансавто-Холдинг проти України»).

Принцип верховенства права тісно пов’язаний з обов’язком держави забезпечити право громадян на справедливий судовий розгляд. Він включає велику кількість складових, процедурних аспектів щодо певних стандартів правозастосовної практики, зокрема правову визначеність, однакове застосування одного й того самого закону до різних суб’єктів, справедливість судового розгляду, прогнозованість (єдність) судової практики.

Однією зі складових цього принципу можна також визнати законність. Водночас верховенство права не є аналогією верховенства закону, а принцип верховенства права – набагато ширший і глибший за принцип законності. Можна з упевненістю говорити, що верховенство права при розгляді правового конфлікту судом досягається, якщо суд ухвалив справедливе по суті рішення, яке ґрунтується на законі.

Мусимо визнати: зрозуміти принцип верховенства права складно. Ще складніше застосовувати його на практиці. Особливо тим суддям, які здобували вищу юридичну освіту в радянські часи й, навпаки, навчалися протилежному принципу – «социалистической законности».

Проте ми маємо рішуче відходити від принципу формальної законності, адже це хибна координата, нав’язана радянською системою юридичної освіти. Більше того, слідування принципу верховенства права, а не формальної законності не лише відповідає найвищим стандартам захисту прав людини, а й слугує певним чином захистом для суддів.

Формальна законність – нестійкий елемент з точки зору справедливого судового розгляду. Тому поверховий підхід судді до розгляду того чи іншого питання може призвести не лише до ухвалення суддею помилкового рішення, але й до притягнення судді до відповідальності за його прийняття.

Варто також зауважити, що система вітчизняного законодавства – громіздка, налічує тисячі законів та підзаконних нормативно-правових актів і при цьому тяжіє до постійних змін. Динаміка змін законодавства нерідко призводить до неясності, неповноти, суперечливості нормативно-правових актів, що вимагає від суддів уміння грамотно тлумачити правові норми, додержуватися правил вирішення юридичних колізій різних видів, застосовувати аналогію закону та права. У таких реаліях слідування принципу верховенства права для суду набуває особливого значення.

Так, змінювати фундаментальні звички і сприйняття основ здійснення правосуддя дуже складно. Але судді мають усвідомлювати необхідність змін і змінюватися самі, ламати власні звички, набуті колись у юридичних вишах стереотипи. Професія судді забороняє нам зупинятися у своєму розвитку, й передусім з власної ініціативи ми маємо оновлювати знання й знову заглиблюватися в теорію.

Усвідомлювати необхідність змін мають судді судів усіх рівнів, а особливо вищих, адже суди касаційної інстанції та Верховний Суд України фактично формують судову практику й спрямовують її в одне русло.

Можу сказати, що ці зусилля дають позитивний ефект. Верховний Суд України йде таким напрямком і змінює підходи до формування правових позицій. Ми відходимо від принципу формальної законності й намагаємося застосовувати ту чи іншу норму, але не відривати її від змісту закону загалом, слідувати верховенству права, ураховувати мету правового регулювання тих чи інших правовідносин, кожен правовий конфлікт розглядати глибше, а позовні вимоги оцінювати через призму захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду.

Оцінюючи необхідність і спосіб захисту права особи, яка звернулася до суду, Верховний Суд України враховує висновки Європейського суду з прав людини про те, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі та від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України»). Тому своїми правовими висновками Верховний Суд України спонукає суди не обмежуватися встановленням формальних фактів порушення закону в тих чи інших діях або правочинах, які є предметом спору.

Правовими висновками Верховний Суд України заохочує учасників цивільних правовідносин діяти добросовісно й проявляти розумну обачність, а за результатами розгляду справ спрямовує суди на оцінку власне вимог позивача з тим, щоб суд зробив висновок: чи має позивач практичне, а не примарне право; чи порушене воно та чи може бути відновлене саме в такий спосіб, про який просить позивач. Адже мета звернення до суду – це відновлення порушеного права, а не констатація факту порушення закону.

Не секрет, що в нашому вітчизняному правничому середовищі досить поширеною є практика створення так званих «юридичних схем», щоб обійти певні встановлені в законі заборони, одержати бажаний для певного суб’єкта результат і при цьому зберегти видимість законності. Таких прикладів багато. Варто згадати хоча б виведення майна з-під іпотеки, відчуження державного, комунального чи профспілкового майна, землі або нерухомості за ланцюжком оплатних правочинів для використання в подальшому статті 388 ЦК України з метою створення власнику формальних перешкод для витребування майна в добросовісного набувача.

Перелік можна продовжувати, проте багато подібних схем споріднює одна обставина: хоча діяння ініціатора використання схеми формально й на перший погляд мають ознаки законних, по суті вони не є такими й особа діє недобросовісно.

Правова позиція Верховного Суду України у 2015 році дала змогу зламати формальну практику застосування судами статті 388 ЦК України та захистити права профспілок на майно, що свого часу було неправомірно відчужене, а також захистити права й повернути у власність та розпорядження держави, суспільства й окремих громад земельні ділянки великої площі, ліси, прибережні зони водойм.

Правова позиція Верховного Суду України щодо можливості судового захисту не примарного, а практичного права позивача, яке справді порушене, судячи з реакції деяких адвокатів на такий правовий висновок, зіпсувала ще одну схему – виведення квартир з-під іпотеки, коли формальним приводом для визнання іпотечних договорів недійсними використовувалися неповнолітні діти, жінки, що нібито проживали з іпотекодавцем однією сім’єю на той час, як житло придбавалося і передавалося в іпотеку.

Одним з елементів принципу верховенства права є однакова, прогнозована судова практика. З прийняттям Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» Верховний Суд України поступово посилює свою інституційну спроможність найвищої судової установи – забезпечувати єдність вітчизняної судової практики.

У цьому контексті підкреслю, що завдання Верховного Суду України – це навіть не вирішення окремої справи, окремого правового спору як такого. Призначення Верховного Суду України, головна ідея його діяльності – це сформувати обґрунтовану правову позицію, розтлумачити правові норми для застосування судами в подальшій роботі й таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне русло. Найвища судова установа на прикладі конкретного випадку роз’яснює зміст правової норми: як її слід розуміти та реалізовувати на практиці й в інших справах, які обставини потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої норми, які наслідки настають за тих чи інших обставин.

Верховний Суд України своїм висновком спрямовує нижчі суди в єдине русло правозастосування. Власне, указує напрямок, у якому слід здійснювати вибір правової норми, роз’яснює специфіку дії норми в практичній площині, але не нав’язує суддям результат вирішення конкретної справи.

Минулого року Верховний Суд України одержав повноваження самостійно вирішувати питання про прийнятність справ для розгляду. Це повноваження стало поштовхом до певної зміни підходів щодо допуску справ до провадження.

Так, кожну конкретну заяву Верховний Суд України розглядає передусім як привід висловити правову позицію щодо застосування правової норми в разі неоднакового її застосування. Тому справа може бути витребувана для розгляду Верховним Судом України по суті, навіть якщо із заяви видно, що в цій конкретній справі суд застосував певну норму правильно.

У такому разі справу витребують не для того, щоб Верховний Суд України вкотре перевірив законність ухвалених судом рішень у окремій справі, а для того, щоб правильний шлях правозастосування, обраний одним судом, одержав процесуальне підтвердження Верховного Суду України й став орієнтиром для інших судів.

Однакова, стабільна судова практика – елемент верховенства права, адже вона гарантує стабільність правопорядку загалом, відповідає принципу рівності всіх перед законом і судом, позитивно впливає на поведінку учасників правовідносин, сприяє формуванню довіри суспільства до суддів та судової влади, мінімізує прояви корупційної складової в судовій системі. Важливість однакового застосування судами норм права важко переоцінити, тому Верховний Суд України й надалі продовжуватиме практику змістового, а не формального застосування закону.

У цьому контексті хотів би привернути увагу до ситуації із суддівськими кадрами у Верховному Суді України. А ситуація, м’яко кажучи, негативна. Із 48 штатних суддівських посад на сьогодні заповнено 39, з них право здійснювати правосуддя мають лише 36. Наприклад, в Судовій палаті у цивільних справах – лише 7 суддів, а менше, ніж через місяць, у березні, ще один наш колега відзначить 65-річчя, тож у палаті залишиться 6 суддів і мінімальний кворум для розгляду справ становитиме 4 судді.

Складеться ситуація, коли розгляд справ у касаційному порядку здійснюватиме колегія в складі 5 суддів, а Верховний Суд України переглядатиме рішення суду касаційної інстанції в складі 4 суддів, надаючи при цьому правовий висновок, обов’язковий для врахування всіма судами й іншими органами державної влади. Це щонайменше нелогічно з точки зору статусу найвищої судової установи в державі та юридичного значення результатів розгляду справи Верховним Судом України.

Користуючись нагодою, хочу звернути увагу Голови та членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, які тут присутні, на зазначену ситуацію. Як ви вже могли переконатися, у зв’язку з розширенням процесуальних повноважень Верховний Суд України справді потребує нових кадрів.

Також я просив би звернути увагу на кваліфікаційні характеристики претендентів на зайняття посад суддів у найвищій судовій установі. Верховний Суд України потребує не лише хороших юристів і професійних суддів з певним стажем роботи, які формально відповідають вимогам, визначеним Законом України «Про судоустрій і статус суддів», а суддів з глибокою теоретичною підготовкою європейського вектору, з навичками тлумачення правових норм, з новим мисленням. Упевнений, що такі судді не лише зможуть забезпечувати ефективне здійснення правосуддя, а й стануть рушієм у вдосконаленні роботи суду як установи.

Якщо зайшла мова про кадри, хочу вкотре порушити питання про необхідність звернення органів судової влади до Парламенту щодо ситуації, яка склалася з обранням на посаду безстроково суддів, у яких закінчився 5-річний строк перебування на посаді.

Відомо, що близько двох років Верховна Рада України не вирішує по суті питання обрання суддів на посади безстроково. У зв’язку із цим наразі ми маємо такі показники: штатна кількість посад суддів загалом усієї судової системи становить 9071, фактично працюють на посадах близько 7700 суддів. Більшість працюючих суддів – це судді місцевих судів (близько 5400 суддів).

При цьому близько 900 суддів у місцевих судах не здійснюють правосуддя, оскільки закінчився 5-річний строк їх першого призначення на посаду судді. Насправді – загрозлива цифра, адже це 1/5 частини від кількості працюючих у місцевих судах суддів загалом.

Ще більш загрозливо, що близько 700 із цих суддів пройшли всі необхідні перевірки та процедури для обрання на посаду безстроково, одержали позитивну рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, подання про їх обрання на посаду судді внесено до Верховної Ради України, однак їх так і не розглянуто. Чому? Відповіді немає.

У судах, де штатні суддівські посади обіймають судді, які не мають повноважень здійснювати правосуддя, штучно зростає навантаження на інших суддів, що негативно впливає на оперативність та якість здійснення судочинства. Свого часу Верховний Суд України звертався до Глави Парламенту та просив ужити заходів щодо невідкладного вирішення Верховною Радою України питань обрання суддів на посади безстроково.

Я впевнений, що й інші суди, органи судової влади направляли подібні звернення. Проте ситуація дотепер не покращилася, що спонукає вкотре звернутися до Парламенту.

Мало того, що ситуація з набуттям суддями повноважень не поліпшилася. У деяких місцевих судах вона стала просто критичною – суди взагалі припинили діяльність зі здійснення правосуддя чи практично припинили її, оскільки всі судді звільнилися або в складі суду не залишилося суддів, які мають повноваження здійснювати правосуддя.

Назву найбільш кричущі приклади.

1) Брусилівський районний суд Житомирської області. В суді не працює жоден суддя, всі звільнилися з роботи. Суд взагалі не здійснює правосуддя;

2) Магдалинівський районний суд Дніпропетровської області. Штатна чисельність суддів – 4 посади. У 3-х суддів закінчився 5-річний строк повноважень і вони дотепер не обрані безстроково, а 1 суддя – 65-річний. Цей суд фактично паралізований;

3) Піщанський районний суд Вінницької області, Устинівський районний суд Кіровоградської області, Золочівський районний суд Львівської області, Южний міський суд Одеської області та інші – правосуддя в судах здійснює лише 1 суддя, оскільки штат судів не укомплектований повністю, а в тих суддів, які працюють, закінчився 5-річний строк повноважень;

4) Окружний адміністративний суд міста Києва по штату має 51 посаду судді, фактично працюють 49. Із них 32 судді – не мають повноважень здійснювати правосуддя.

Я навіть не можу коментувати зазначені ситуації. Це просто ненормально та неприпустимо.

Крім того, слід звернути увагу й на те, що близько двох років Верховна Рада України також не розглядала питання про звільнення суддів із посад, у переважній більшості за загальними обставинами – у зв’язку з досягненням 65-річного віку, у відставку, за власним бажанням. Близько 200 суддів місяцями, а то й роками, чекали формального акту Парламенту для того, щоб реалізувати своє право на звільнення.

Наведу хоча б приклад Верховного Суду України. Скоро мине 2 роки як наш колега відзначив 65-річчя, а Постанова Верховної Ради України про його звільнення з’явилася лише два тижні тому.

У цей період судді, які досягли 65 років, продовжували займати штатні суддівські посади, але не здійснювали правосуддя. Це також негативно позначалося на якості здійснення судочинства в 2015 році, штучно збільшуючи робоче навантаження інших суддів у тому ж суді.

Не маю сумніву, що повноваження Парламенту, які стосуються кадрових питань у судовій системі, повинні виконуватися в суворій відповідності із законом. Адже безпідставна затримка в процесі набуття суддями повноважень для здійснення правосуддя загрожує якості судочинства.

Повернуся до питання забезпечення єдності судової практики, оскільки не можу оминути увагою й проблеми в здійсненні судочинства, які виявляє Верховний Суд України під час перегляду справ.

Так, минулий рік показав, що продовжує існувати проблема юрисдикційних конфліктів між загальними, господарськими й адміністративними судами. Особливо яскраво вона проявляється під час вирішення питання про компетенцію судів щодо розгляду спорів, ініційованих з підстав незаконності рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування стосовно розпорядження землею, зокрема передавання земельних ділянок у приватну власність.

Судова система намагалася вирішити юрисдикційний конфлікт: Конституційний Суд України – прийняттям Рішення від 1 квітня 2010 року № 10-рп/2010, пленуми вищих спеціалізованих судів – прийняттям певних постанов. Так, пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 1 березня 2013 року прийняв постанову № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», Вищого адміністративного суду України 20 травня 2013 року – № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів». Однак цей шлях виявився малоефективним, а проблема, на жаль, залишається загалом не вирішеною.

Ми очікували, що такий конфлікт може бути вирішено Верховним Судом України після одержання повноважень переглядати справи з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Проте цього не сталося.

Верховний Суд України неодноразово висловлювався з приводу правильного застосування судами процесуальних норм про підсудність і компетенцію щодо розгляду таких спорів. Однак, як показала практика, адміністративні суди на цей правовий висновок не зважають, продовжують розглядати подібні спори по суті, формально використовуючи надане процесуальними законами право відходити від правового висновку Верховного Суду України.

Отже, розмежування юрисдикції адміністративних і загальних судів, особливо в земельних спорах, на сьогодні залишається актуальною й гострою проблемою. Для досягнення цілей і вирішення завдань судочинства цю проблему слід вирішити саме на законодавчому рівні, щоб остаточно поставити крапку в суперечці про підсудність, яка триває майже десятиліття.

Крім того, цей юрисдикційний конфлікт на практиці виявив ще одну проблему – формальне застосування судами свого права відійти від правової позиції Верховного Суду України.

Забезпечення єдності судової практики – це головне завдання Верховного Суду України. І в законному полі збережено вагомий важіль, наданий Верховному Суду України для забезпечення однакового застосування судами норм права: правовий висновок, зроблений Верховним Судом України в рішенні, прийнятому за результатами розгляду справи у зв’язку з неоднаковим застосуванням однієї і тієї самої норми права (матеріального чи процесуального), є обов’язковим для врахування судами всіх спеціалізацій при застосуванні тієї чи іншої правової норми під час вирішення справи.

Проте правовий висновок не є судовим прецедентом у класичному розумінні. Верховний Суд України не створює й не може створювати правову норму чи змінювати її. Правовий висновок Верховного Суду України – це вираження правозастосовної діяльності суду в процесі здійснення правосуддя в конкретній справі, результат тлумачення правових норм з використанням різних способів їх тлумачення та з огляду на обставини тієї чи іншої справи. Верховний Суд України своїм висновком загалом спрямовує нижчі суди в єдине русло правозастосування, власне, указує напрямок, у якому слід здійснювати вибір правової норми, роз’яснює специфіку дії норми в практичній площині, але жодним чином не нав’язує суддям результат вирішення конкретної справи.

Закладена в законі обов’язковість правового висновку Верховного Суду України більшою мірою спрямована на неконфліктний вплив на суддів нижчих судів. Водночас суддя вправі відступати від правової позиції Верховного Суду України, якщо дійде висновку, що справа має певні особливості й сліпе слідування правовій позиції Верховного Суду України не повною мірою відповідатиме меті здійснення правосуддя. У такому разі суддя зобов’язаний викласти мотиви, які слугували йому підставою відійти від правової позиції Верховного Суду України.

Такий процесуальний механізм на сьогодні – це чи не єдиний спосіб забезпечення єдності судової практики, який використовує Верховний Суд України. Проте будь-які прогресивні норми закону не досягнуть своєї мети, якщо на практиці будуть реалізовуватися неефективно.

Формальне, поверхове ставлення суддів нижчих судів до правових позицій Верховного Суду України спотворює саму ідею прийняття правових висновків Верховним Судом України, нівелює встановлену законом обов’язковість цих висновків і поглиблює розбалансованість судової практики.

Тому відходити від правової позиції Верховного Суду України суди можуть, але це має бути швидше винятком, ніж правилом. Якщо суд відходить від правової позиції Верховного Суду України, він має якісно й переконливо обґрунтувати свій висновок у рішенні.

Ще один яскравий момент, який демонструє необхідність втручання законодавця, проявився в практиці перегляду Верховним Судом України судових рішень у кримінальних справах. Підстави для перегляду рішень у цих категоріях справ визначено статтею 445 КПК України. За своїм змістом і формою викладення в законі вони майже аналогічні підставам для перегляду судових рішень, визначеним ЦПК, ГПК та КАС України.

Тобто такими підставами є, зокрема: неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права в подібних правовідносинах, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень; неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми процесуального права, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

За результатами перегляду Верховним Судом України судових рішень у кримінальних справах із цих підстав викристалізувалися недоліки такої процесуальної конструкції.

По-перше, намагання законодавця уніфікувати процесуальні правила перегляду Верховним Судом України справ усіх категорій зрозуміле, проте не зовсім виправдане в тій частині, що стосується кримінальних справ.

Кримінальна юрисдикція суттєво відрізняється від інших видів судочинства. Вона має певні специфічні особливості, у тому числі щодо захисту найбільш важливих основоположних прав і свобод людини. Підстави для перегляду Верховним Судом України судових рішень у кримінальних справах такій специфіці дещо не відповідають та є складними для розуміння.

Стаття 445 КПК України оперує такими поняттями, як «неоднакове застосування однієї і тієї самої норми права», «подібні правовідносини», «ухвалення різних за змістом судових рішень». При цьому не ясно, що розуміється під «правовідносинами» у кримінальному судочинстві; як визначати подібність у кримінальних справах, де одна й так ж сама дія (наприклад, удар ножем у живіт потерпілого з настанням його смерті) може кваліфікуватися за кількома різними статтями КК України залежно від обставин події, обстановки на місці події, умислу особи, її поведінки до та після події тощо.

Тобто розгляд справ у кримінальному судочинстві, у тому числі й перегляд судових рішень Верховним Судом України, характеризується наявністю великої кількості обставин, які носять суто індивідуальний характер. Порівнювати їх з точки зору «подібності» складно.

Крім того, практика показала, що особи, які заінтересовані в перегляді судових рішень Верховним Судом України, – це переважно засуджені або їх адвокати. Із загальної кількості заяв про перегляд судових рішень у кримінальних справах, поданих до Верховного Суду України у 2015 році, 50 % – це заяви засуджених, 42 % – заяви захисників засуджених.

Цілком очевидно, що ця категорія заявників переслідує суто суб’єктивну мету: вони бажають перегляду постановлених вироків. Тобто фактично просять про повторний розгляд справи, яка пройшла вже три судові інстанції, з надією на виправдання чи пом’якшення покарання.

Їх звернення не спрямовані на виконання Верховним Судом України завдання із забезпечення єдності судової практики. Натомість сторона державного обвинувачення, яка мала би бути заінтересована в однаковому застосуванні судами законодавства, проявляє пасивність: за 2015 рік прокурори подали лише 6 % заяв.

З огляду на зазначене процесуальні механізми забезпечення Верховним Судом України єдності судової практики в кримінальних справах мають бути вдосконалені на законодавчому рівні з урахуванням специфіки кримінальної юрисдикції та зважаючи на мету, яку ставить перед собою процесуальний інститут перегляду судових рішень Верховним Судом України.

Крім того, хочу привернути увагу до ще одного важливого моменту здійснення судами кримінального судочинства. Це – вирішення питання про застосування до підозрюваного чи обвинуваченого запобіжного заходу тримання під вартою.

Наведу статистику ЄСПЛ за 2015 рік. У минулому році ЄСПЛ загалом ухвалив 50 рішень щодо України, у яких установлено хоча б одне порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 
Із них 32 рішення стосуються порушення статті 5 Конвенції – права на свободу та особисту недоторканність.

Таким чином, питання застосування вітчизняними судами статті 5 Конвенції продовжує бути актуальним. Судове тлумачення права на свободу та особисту недоторканність національні судові органи обов’язково мають здійснювати на підставі принципів, властивих «обмежувальному» або «адекватному тлумаченню», тобто із суворим дотриманням змісту статті 5 Конвенції (як вона тлумачиться в практиці ЄСПЛ).

Тримання під вартою як запобіжний захід, що застосовується до особи, підозрюваної або обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, – напевно, найбільш відомий суспільству засіб обмеження свободи особи. У реаліях сьогодення, коли під пильною увагою суспільства перебуває діяльність судів загалом, судові засідання з обрання запобіжних заходів підозрюваним у резонансних справах користуються надзвичайною публічною популярністю. Їх висвітлюють ЗМІ, коментують у соцмережах у Інтернеті.

Зважаючи на викладене, неухильне додержання судами статті 5 Конвенції при вирішенні таких питань – надважливе. Однак є й інший бік цього питання. Наразі суспільству нав’язують стереотип про те, що невеликий розмір застави для підозрюваного є свідченням порушень суддею закону. Проте цей стереотип – штучно створений.

Частина третя статті 183 КПК України прямо зобов’язує слідчого суддю чи суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою визначити розмір застави. Винятки із цього обов’язку передбачено частиною четвертою цієї статті. Мета застави – забезпечення виконання підозрюваним чи обвинуваченим обов’язків, покладених на нього кримінальним процесуальним законом. Розмір застави має відповідати рівню загрози ухилення підозрюваного чи обвинуваченого від його обов’язків.

Водночас слідчий суддя чи суд не мають повної свободи у визначенні розміру застави, адже межі також визначає процесуальний закон (частина п’ята статті 182 КПК України): 1) щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні злочину невеликої або середньої тяжкості, – від 1 до 20 розмірів мінімальної заробітної плати; 2) щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, – від 20 до 80 розмірів мінімальної заробітної плати; 3) щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину, – від 80 до 300 розмірів мінімальної заробітної плати. Лише у виключних випадках заставу може бути призначено в розмірі, який перевищує 80 чи 300 розмірів мінімальної заробітної плати відповідно.

Так говорить закон, і судді не мають права не виконувати його. Тут варто зауважити, що стаття 182 КПК України, якою встановлено межі для визначення розміру застави, діє в первинній редакції прийняття КПК України – Закону від 13 квітня 2012 року.

У 2012 році 300 розмірів мінімальної заробітної плати становили близько 330 тис. грн, у 2016 році – це близько 414 тис. грн.

Будьмо чесними та об’єктивними: три роки тому сума застави в гривнях мала значно більшу економічну цінність, ніж зараз. Тому законодавець має постійно тримати в полі зору фінансово-економічну ситуацію в державі, моніторити інфляційні процеси та за наслідками реагувати шляхом корегування розмірів застави, установлених законом. Це дасть змогу уникнути безпідставних звинувачень на адресу судів щодо встановлення замалих розмірів застави.

Так само слід укотре звернути увагу законодавця на необхідність проведення глибинної реформи процесу виконання судових рішень, який є складовою судового розгляду, але загалом перебуває поза сферою впливу судової влади.

Згідно з останніми даними Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, у 2015 році цей Суд надіслав Уряду України 8863 справи проти України з пропозицією надати свої зауваження. З них 8143 справи (майже 92 % від загальної кількості надісланих) стосуються невиконання або тривалого виконання рішень національних судів і належать до групи справ за «пілотним» рішенням ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України».

Ситуація, без перебільшення, загрозлива. З одного боку, вона свідчить про те, що держава нівелює мету й значення судового розгляду спору, не забезпечуючи належного виконання ухвалених судами рішень на національному рівні. З іншого боку, ця ситуація негативно позначається на іміджі нашої держави на міжнародній арені – Україна вже кілька років поспіль тримає неприємне лідерство за кількістю заяв, поданих на розгляд ЄСПЛ. І причиною цьому, як свідчать указані Урядовим уповноваженим дані, здебільшого є невиконання Україною рішень власних судів, що перебуває у сфері відповідальності Міністерства юстиції України.

Резюмуючи, скажу так. Здійснення судами правосуддя, що ґрунтується на справедливості й верховенстві права, було та є основними гарантіями захисту прав людини й громадянина. Тому ефективність і якість здійснення судочинства для державної влади загалом та судової зокрема мають стояти на одному щаблі з найвищими пріоритетами.

Наведений аналіз демонструє, що підвищення якості здійснення правосуддя повинно відбуватися шляхом викорінення причин, які призводять до проявів недоліків у діяльності судів. З недоліками потрібно боротися передусім силами судів, суддів, органів судової влади, але не тільки. Боротьба за покращення якості судочинства має бути системною, і для подолання причин недоліків у здійсненні судочинства, що не залежать від діяльності судів, мають бути залучені суміжні інституції – адвокатура, прокуратура, правоохоронні органи, державна виконавча служба, інші органи виконавчої влади, а також суб’єкти законодавчої ініціативи та орган законодавчої влади.

Суди, органи судової влади загалом і судді зокрема повинні постійно працювати над підвищенням якості здійснення судочинства, використовуючи для цього максимум доступних способів. Натомість органи виконавчої та законодавчої влади мають сприяти таким процесам, своєчасно й розумно реагувати на звернення органів судової влади, у тому числі й шляхом усунення причин недоліків у роботі судів на законодавчому рівні. Тим більше, що зараз для законотворчої роботи слушний час, адже судова реформа триває.

Думаю, сьогодні ми обговоримо велику кількість різнопланових питань, зокрема й ті, на які я звернув увагу. Переконаний, що наш захід завершиться напрацюванням певних спільних висновків, які стосуються подальшої роботи судової системи, а також рекомендацій представникам органів державної влади щодо їх участі в підвищенні рівня якості здійснення судочинства вітчизняними судами.

Дякую за увагу.