Феміді вказали на вихід

Новий законопроект дозволить реалізувати давню мрію деяких народних обранців про звільнення переважної більшості суддів. Водночас новації відкриють шлях до посад в апеляційній та касаційній інстанціях для науковців та адвокатів, які не мають жодного суддівського досвіду. Таким чином, складається враження, що під реформаторськими закликами криється звичайний переділ високих крісел.

<!--[if !supportLineBreakNewLine]-->
<!--[endif]-->

Європейські зобов’язання

Стратегічним напрямом зовнішньої політики України є інтеграція до Європейського Союзу. Цей курс поклав на державу відповідне зобов’язання щодо реформування правової системи із поступовим приведенням її у відповідність до європейських стандартів. Таким чином, виконання Україною основних вимог Ради Європи стосовно ухвалення окремих нормативно-правових актів, застосування міжнародних конвенцій є базою для реформування вітчизняної правової системи.

Майже від моменту здобуття нашою державою

незалежності судова система перебуває в стані перманентного реформування. Розпочавшись прийняттям постанови Президії ВР «Про Комісію по проведенню судово-правової реформи в Україні» від 2.03.92 №2162-XII, реформаторський рух у цій царині проходив під гаслами на кшталт задоволення євроінтеграційних прагнень через адаптацію національної судової системи до стандартів ЄС, удосконалення доступу до правосуддя тощо.

Однак, дослідивши перебіг майже 25-річного реформаторського процесу, можна впевнено стверджувати, що весь цей час йому були притаманні негативні тенденції. Кожна нова влада проголошувала себе єдиним правильним реформатором судової царини та намагалася реалізувати власні ідеї, а не завершити роботу попередників. Як наслідок, зміни відбувалися непослідовно, без єдиного стратегічного бачення та в умовах конфлікту між інтересами авторів нововведень і принципом поділу влади та змістом євроінтеграційних зобов’язань. У результаті суспільство змушене пожинати плоди найдовшої реформи в історії сучасної України.

На превеликий жаль, останні ініціативи демонструють ігнорування принципів юридичної інтеграції з боку окремих авторів проектів та свідчать про збереження вказаних негативних тенденцій. Зокрема, в межах діяльності Ради з питань судової реформи розроблено проект «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення окремих положень законодавства з питань судоустрою і статусу суддів». За твердженнями його розробників, ініціатива спрямована, крім іншого, на запровадження додаткових механізмів, які дозволять пришвидшити процес кваліфікаційного оцінювання суддів та

забезпечити більшу ефективність роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів у цьому напрямі. З такою ж назвою зареєструвала проект №4180 група народних обранців. При цьому не було жодного громадського обговорення чи висновків відповідних європейських інституцій.

Під маскою переведення

Цим проектом визначено засади швидкої зміни судоустрою через процедуру ліквідації та реорганізацію судів з одночасним істотним звуженням гарантій права на працю працівників апарату суду.

Зокрема, у ст.21 закону «Про судоустрій і статус суддів» запропоновано змінити види та склад місцевих судів. Відповідно до ініціативи місцевими загальними мають стати окружні суди, які утворюються в одному або кількох районах чи районах у містах, або в місті, або в районі та місті.

При цьому незрозуміло, чи відповідатиме кількість вакантних посад суддів у новоутвореній установі кількості посад у ліквідованій. Однак з огляду на практичні аспекти реформаторської політики видається, що ні. Мабуть, саме для втілення в життя такого задуму автори проекту пропонують повністю позбавити Раду суддів повноважень щодо погодження кількості суддів в установах.

Тут варто звернути увагу й на нормативну концепцію, закріплену в п.5 ст.16¹ «Перехідних положень» проекту «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (№3524). Відповідно до нього у випадках реорганізації чи ліквідації окремих судів, утворених до набрання чинності цими конституційними змінами, судді таких установ мають право подати заяви про відставку або

про участь у конкурсі на іншу посаду судді. За таких обставин можна впевнено стверджувати, що призначення суддів у новоутворені установи відбуватиметься не через переведення, а виключно на конкурсних засадах. Кількість же вакантних посад зменшиться.

Тобто на практиці новації означатимуть фактичне звільнення всіх без винятку суддів місцевих загальних судів під час ліквідації (реорганізації) установ, де вони працюють. І тут варто згадати, що саме на необхідності тотального звільнення всіх володарів мантій, без обгрунтування відповідальності кожного, неодноразово публічно наголошували ті ж парламентарі, які підготували ініціативу.

Водночас принцип незмінності суддів існує у всіх країнах з розвинутою правовою системою як запорука їх незалежності від політичного впливу. А тому цю норму проекту можна розцінювати виключно як пошук окремими політичними силами оптимального механізму втілення в життя своїх задумів.

Апаратні обмеження

Разом із запровадженням механізму зміни судоустрою автори проекту пропонують також доповнити ст.49² Кодексу законів про працю нормою, яка істотно звузить трудові гарантії працівників апарату. Так, планується встановити, що вимоги чч.1—3 вказаної статті не застосовуються до працівників, які звільняються у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці, пов’язаними з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період, а також у зв’язку з припиненням (ліквідацією, реорганізацією) органів державної влади. Тобто під дію цієї норми підпадуть і працівники апарату суду.

Таким чином, з легкої руки авторів проекту у випадку ліквідації суду його працівникам не доведеться очікувати:

— персонального попередження про звільнення не пізніше ніж за 2 місяці;

— врахування переважного права на залишення на роботі у випадках змін в організації виробництва і праці;

— пропозиції щодо іншої роботи на тому самому підприємстві, установі, організації;

— повідомлення державної служби зайнятості про заплановане звільнення працівників.

Наведене свідчить про кардинальне звуження трудових прав працівників апарату суду, адже на практиці можна без будь-якого попередження у стислий термін ліквідувати або реорганізувати місцевий загальний суд і чемно попросити службовців «на вулицю» без жодних пропозицій та повідомлень. Зміст такої законодавчої пропозиції дисонує з нормою ст.22 Конституції, згідно з якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних — не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Наукові досягнення

Ще одна «революційна» новела проекту стосується спеціальної процедури призначення вперше суддів апеляційних, вищих та Верховного судів. Зокрема, пропонується визначити кандидатами на такі посади не тільки суддів, які мають стаж роботи 5 років, а й адвокатів та науковців, котрі пропрацювали 10 років, але жодного дня не були суддями.

Практика відправлення судочинства засвідчує, що встановлення вимог про стаж роботи на посаді судді є необхідним критерієм для

зайняття посад у вищих судах. Цей критерій зумовлений особливим характером процесуальної діяльності таких судових установ. Визначення цих вимог повністю відповідає ч.5 ст.127 Конституції, згідно з якою додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та професійного рівня встановлюються законом. Так само вони узгоджуються з п.13 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями №№40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11 та від 13.12.85, в яких зазначено, що підвищувати суддю на посаді слід на основі об’єктивних факторів, зокрема здібностей і досвіду.

Варто підкреслити, що будь-якого спеціального навчання чи стажування кандидатів на посаду судді однієї з вищих інстанцій проектом не передбачено. До того ж суб’єкт законодавчої ініціативи не пояснює, яким чином, наприклад, 10 років наукової діяльності можуть обумовити здатність вести судовий процес та змінити відповідні практичні та професійні навички, які набуваються виключно під час роботи суддею.

Крім цього, автори проекту усувають від участі в конкурсі на зайняття таких вакансій помічників суддів, прокурорів, слідчих, державних виконавців. Тобто юристів, професійна діяльність яких також безпосередньо пов’язана з відправленням правосуддя. Складається враження, що проект у цій частині виписаний виключно під конкретних осіб і являє собою дискримінацію за ознаками професії. Адже інші особи, які мають десятирічний досвід у галузі права, позбавляються доступу до участі в такому конкурсі.

Нині ж добір кандидатів у судді до судів першої

інстанції здійснюється без будь-яких дискримінаційних обмежень щодо професійної належності в галузі права. Впродовж 2011—2013 років ВККС провела 3 всеукраїнські добори кандидатів на посаду судді за процедурою, впровадженою за допомогою міжнародних експертів. Зауважень від іноземних партнерів такий стан справ не викликав. Водночас ініціатива передбачає менш прозору систему заповнення вакансій у судах, що призведе до погіршення якості суддівських кадрів.

Тут також доцільно наголосити, що саме Європейський суд при застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нагадує про необхідність спиратися на загальні правові принципи, зокрема принцип рівності. Україна приєдналася до конвенції, яка з моменту її ратифікації стала невід’ємною складовою національного законодавства. Однак згадані норми проекту повністю ігнорують базовий правовий принцип європейського законодавства, адже передбачають дискримінаційні обмеження.

Чергове коло оцінювання

Привертає увагу також пропозиція щодо запровадження ще однієї процедури кваліфікаційного оцінювання суддів для підтвердження їх здатності відправляти правосуддя. При цьому це має відбуватися з одночасним усуненням РСУ від участі в оцінюванні суддів та з позбавленням суддів права оскаржити висновки щодо свого професійного зростання.

Зокрема, автори проекту пропонують надати рішенням ВККС щодо кар’єри професійного судді характеру остаточних. Судовому ж оскарженню вони підлягатимуть лише з

приводу недотримання певної процедури їх ухвалення, а не зроблених висновків. У ч.4 ст.108 ініціативи також містяться норми, що обмежують право на оскарження інших зацікавлених осіб стосовно надання рекомендацій кандидату для обрання на посаду судді безстроково.

Слід зазначити, що за своєю правовою природою рішення ВККС і ВРЮ щодо кар’єри професійного судді є актами суб’єкта владних повноважень. Як засвідчує практика, рішення таких органів останнім часом часто скасовуються в порядку адміністративного судочинства. Отже, розробники проекту фактично нівелюють такий адміністративно-правовий засіб захисту прав людини та громадянина, як спеціалізований судовий контроль. До того ж у цьому випадку він залишається єдиним доступним засобом надання правової оцінки законності актів і дій суб’єктів владних повноважень.

Такі пропозиції, безумовно, суперечать ст.55 Конституції, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Позбавлення права на доступ до суду через штучну обмеженість підвідомчості такої категорії справ прямо визнавалося неприпустимим Європейським судом з прав людини. Зокрема, про це йдеться в його рішенні «Трегубенко проти України» від 2.11.2004.

Наслідки помилки

Також документ містить низку інших пропозицій, які сприймаються доволі критично. Це і фактичне повне скасування судового резерву, створення Громадської ради

доброчесності з повноваженнями, які де-факто можуть використовуватись як інструмент для тиску на суддів. Адже з’явиться можливість впливу на кар’єру.

Очевидно, що реалізація проекту потребуватиме суттєвих додаткових видатків з держбюджету, і це в умовах хронічного недофінансування судової влади.

У своїй сукупності наведене зайвий раз демонструє, що періодично в лавах реформаторів з’являються ініціативи, спрямовані на те, щоб оспорити конституційний принцип незалежності суддів та підтримувати негативні тенденції.

Підтримуючи думку щодо необхідності впровадження європейських стандартів у національну систему судівництва, слід відзначити, що реформування повинно здійснюватися не за рахунок самостійності судової влади, знищення системи гарантій незалежності суддів, а так, щоб воно відповідало європейським і міжнародним стандартам. Проект «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення окремих положень законодавства з питань судоустрою і статусу суддів» несе невиправдано великі ризики як для незалежності суддів, так і для повноцінного функціонування судової влади, а тому потребує мінімум істотного доопрацювання.

Безумовно, можна аргументувати доцільність таких ініціатив наявністю серед володарів мантій корупціонерів або тих, хто розглядав справи учасників подій на майдані. Але треба розуміти, що суд є частиною нашого суспільства і немає жодних об’єктивних підстав уважати, що вітчизняна судова система менш ефективна та більш уражена корупцією, ніж

будь-який інший орган державної влади. Навпаки, статистика свідчить про інше. Так, у 2014 р. за корупційні правопорушення притягнуто до відповідальності 1538 осіб, з яких тільки 15 суддів. За І півріччя минулого року — 630 осіб, а суддів за весь рік — 12.

Також станом на 1 лютого цього року 6539 суддів (а це 91,2% від загальної кількості) успішно пройшли люстраційні перевірки. Кваліфікаційне оцінювання суддів, яке розпочалося 17 лютого, доводить здатність переважної більшості володарів мантій професійно відправляти правосуддя.

Тому, може, вже настав час нарешті наблизити найдовшу в історії реформу до її логічного завершення, поставивши на перше місце під час підготовки новацій не власні політичні амбіції, а розуміння того, що Україні потрібні дійсно незалежні й безсторонні суди. Адже порушення фундаментальних засад функціонування судової влади обійдеться державі надзвичайно дорого, тому Україна не має права на помилку.