Змагальність в абсолюті

Як не допустити того, аби суд став заручником сторін у справі

В„–17 (1263) 23.04—29.04.2016

МАРІЯ ДЕМИДОВА, суддя Господарського суду Чернігівської області; ТЕТЯНА ВАСИЛЬЧЕНКО, суддя Господарського суду м.Києва

Робочою групою з питань реформування процесуального законодавства, що працює в рамках Ради з питань судової реформи, розроблений проект Господарського процесуального кодексу в новій редакції. Його автори пропонують кілька новацій, які фактично змінюють підхід суду до збирання та оцінки доказів. Цей акт, по суті, уніфікує господарське та цивільне процесуальне законодавство шляхом запровадження ідентичних інститутів і процедур. Утім, поряд із позитивним впливом указаних напрацювань на судову процедуру в господарських спорах є й певні застереження, які доцільно врахувати задля недопущення маніпуляцій з доказовою базою під час розгляду справ.

<!--[if !supportLineBreakNewLine]-->
<!--[endif]-->

Ініціатива карана?

Так, доволі дискусійним є положення проекту ГПК щодо ролі суду в процесі одержання та перевірки доказів у справі.

Відомо, що кінцевою метою судочинства є досягнення істинного знання про обставини, які підлягають доказуванню, і прийняття на їх основі обгрунтованого та справедливого

рішення. Разом із тим судова практика свідчить, що існує низка факторів, які унеможливлюють змагальний процес у його ідеальному вигляді.

Одним із таких факторів є відсутність ініціативи суб’єктів доказування щодо одержання нових чи перевірки наявних доказів. Така інертність учасників справи може бути зумовлена кількома причинами, зокрема:

• перебуванням учасників справи у стані тактичного ризику, коли наслідки ініціювання подання або спростування доказів (позитивні чи негативні) досить важко прогнозувати;

• недостатньою фаховою підготовкою учасників судового розгляду та/або їх представників;

• позапроцесуальною домовленістю сторін щодо результату розгляду справи та їх зацікавленістю у відсутності з боку суду процесуальних дій, що сприятимуть дійсному встановленню обставин справи.

У таких ситуаціях очевидним є те, що суд не може залишатися просто арбітром між позивачем та відповідачем, а повинен мати право на активні процесуальні дії як компенсацію пасивності сторін. Такий підхід є виправданим, оскільки справа повинна бути вирішена відповідно до дійсних обставин справи та дійсних відносин її сторін.

Згідно з положеннями ст.84 проекту ГПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на їх всебічному, повному та безпосередньому дослідженні. Отже, для того щоб постановити законне, обгрунтоване і справедливе рішення, суд, керуючись законом, повинен спиратися на своє внутрішнє переконання.

У ч.4 ст.72 проекту встановлено заборону суду з власної ініціативи збирати докази, що стосуються предмета спору. Як свідчить практика, таке застереження не є виправданим, оскільки ставить суд майже у повну залежність від тактичної позиції та добросовісності сторін. Вирішення справи без з’ясування дійсних її обставин на підставі того, що сторони про це не просили чи були пасивні, суперечить самим основам справедливого правосуддя, оскільки не забезпечує реального захисту прав і законних інтересів осіб, які є учасниками процесу.

Суд може погодитися з аргументами однієї зі сторін, але це має відбутися не тому, що вона була більш переконливою, професійно підготовленою, а тому, що її позиція відповідає внутрішньому переконанню суду щодо її адекватності й грунтується на дійсних, фактичних обставинах справи. Положення ж проекту щодо повного фактичного усунення суду від можливості додаткової документальної перевірки доводів учасників спору несе величезні ризики перетворення його на формальний орган і віддалення від мети правосуддя.

Слід зазначити, що право на витребування додаткових доказів є не проявом суддівської зацікавленості в результатах вирішення спору, а додатковим засобом забезпечення повноти дослідження доказів та встановлення дійсних відносин сторін. Суд, приймаючи процесуальне рішення про витребування того чи іншого доказу, не знає і не може знати заздалегідь результатів тієї чи іншої дії. При цьому в жодному випадку сумнівні обставини не повинні слугувати підставою для постановлення рішення.

Змагальність сторін в її абсолютному значенні

— це ідеал, до якого варто прагнути, але не варто надто формалізувати. Досягнення цієї мети можливе лише за умови законодавчого закріплення як однієї з базових засад доказування в господарському процесі принципу офіційного встановлення судом усіх обставин у справі.

Нині цей принцип досить ефективно застосовується в системі адміністративного судочинства. Згідно із ч.4 ст.11 Кодексу адміністративного судочинства суд зобов’язаний уживати передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, включаючи виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Натомість у господарському процесі навіть за наявності об’єктивної потреби в додаткових доказах (саме з метою забезпечення всебічності, повноти й об’єктивності розгляду всіх обставин справи) суд буде зобов’язаний керуватися приписами ч.4 ст.72 ГПК (норма проекту) й сподіватися, що учасники справи подадуть відповідні клопотання.

Саме в цьому вбачається певна інертність волі господарського суду. Адже, дотримуючись вимог ч.4 ст.72 ГПК, він стає заручником сторін у справі, які далеко не завжди подають усі наявні в них докази. Як наслідок, залежність суду від суб’єктивних міркувань сторін може суттєво вплинути на майбутнє рішення. У такому випадку виникає питання: що важливіше для суспільства — інертний суд із формальним підходом до вирішення справи чи суд, який всебічно, повно й об’єктивно розглядає спір?

До того ж ч.4 ст.72 проекту ГПК суперечить приписам ч.2 цієї ж статті, якою суду надане право вимагати від учасників справи докази

вчинення певних дій. Крім того, суттєво звужується зміст ст.76 проекту, відповідно до якої достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Таким чином, доцільно було б виключити із ст.72 проекту ч.4, а ст.79 доповнити нормою про право суду на витребування доказів з власної ініціативи.

Чи є користь від свідків?

Не зовсім зрозумілим є і закріплене в проекті поняття «збирання доказів». Можна відразу припустити, що в процесі розгляду спору виникне питання щодо співвідношення понять «збирання» та «витребування» судом доказів. Заборона «збирання» доказів не є забороною їх «витребування» на підставі відповідної ухвали суду, оскільки згідно з академічним тлумачним словником «збирати» — це складати що-небудь в одне місце, а «витребувати» — це одержати що-небудь на вимогу. Отже, виникає логічне запитання: яке саме значення має застосоване в проекті поняття «збирання» доказів та чи є воно тотожним «витребуванню»?

Окрему увагу також слід приділити новому інституту, введеному розробниками проекту ГПК, — інституту свідків. За відсутності певних запобіжних механізмів ця новація може спричинити колапс у системі господарського судочинства, створивши проблеми, зокрема, із невиправдано тривалим розглядом справ.

Крім того, викликає сумнів процесуальна користь від участі свідків, наприклад, під час розгляду спорів, пов’язаних із розрахунками за продукцію, товари, послуги або в спорах про право на майно. У випадках, коли законом чітко визначено умови виникнення тих чи інших прав або обов’язків, пояснення свідків

не можуть слугувати доказами, які покладаються в основу рішення.

Господарська діяльність через свій економічний зміст тісно пов’язана з документообігом, фіксацією певних фактів та прав на відповідних паперових або електронних носіях. З урахуванням цієї специфіки заявлення клопотань про виклик свідків, їх розгляд судом і реалізація права учасників справи на отримання свідчень від будь-яких осіб спричинятимуть затягування процесу та можуть бути підставою для зловживань.

До господарського процесу повинні бути введені лише виважені елементи, які забезпечуватимуть прийняття правосудних рішень, а не створюватимуть недобросовісним учасникам справи численні можливості для ухилення від відповідальності шляхом затягування процесу. Враховуючи таку специфіку, в проекті ГПК доцільно зазначити, що показання свідків можуть використовуватися лише в разі неможливості встановлення фактичних обставин іншими засобами доказування. Для цього ст.85 проекту доцільно доповнити таким пунктом: «Суд допускає використання показань свідків для доказування виключно тих фактів (обставин), які неможливо довести іншими засобами доказування».

При цьому ч.2 цієї статті слід виключити, оскільки вказана норма ставить питання допуску свідків у залежність від добросовісності учасників процесу щодо подання всіх наявних у них доказів (документів) та, відповідно, дає можливості для зловживань.

Крім того, недоцільним є допит як свідків найманих працівників та інших осіб, котрі

будь-яким чином залежні від сторін або прямо чи опосередковано з ними пов’язані в контексті спірних відносин, адже в суду виникатимуть обгрунтовані сумніви щодо достовірності їх свідчень. Відповідними застереженнями необхідно доповнити ст.65 проекту.

Потрібно також урахувати, що проект ГПК не передбачає дієвих механізмів забезпечення явки свідків, що також може спричинити безпідставне затягування розгляду спору. При цьому слід зважати й на місячний строк слухання господарського спору, дотримання якого за умови розгляду відповідних клопотань, виклику та допиту свідків є надскладним і майже неможливим завданням.

Хто визначатиме експертів?

При оцінці доказів у справі окремі складні питання виникатимуть і під час застосування положень кодексу щодо призначення та проведення судової експертизи.

Так, приписами ст.95 проекту суд обмежений у праві самостійно визначати установу, яка здійснюватиме призначену експертизу. Водночас, як свідчить практика, учасники справи не завжди мають достатні знання та правову кваліфікацію для правильного її вибору. Поширеними є випадки, коли експертна установа, яку пропонує сторона, фактично не має спеціалістів для дослідження та повертає матеріали справи із повідомленням про неможливість проведення експертизи. У такому випадку суд самостійно обирає компетентну установу.

Унеможливлення участі суду у визначенні такої установи призведе до невиправданого затягування розгляду спору. З урахуванням цього зі ст.95 проекту слід виключити ч.3.

Крім того, положення п.3 ст.98 проекту, відповідно до якого суд у необхідних випадках вирішує питання про витребування необхідних матеріалів за правилами, передбаченими для витребування письмових чи речових доказів, суперечать ч.4 ст.72 проекту щодо відсутності в суду права з власної ініціативи збирати (витребувати) докази. Ці суперечності можуть призвести до неотримання необхідної кількості доказів, необхідних для експертного дослідження.

Окремо відзначимо п.1 ст.99 проекту ГПК, яким установлено, що експертиза проводиться в судовому засіданні або за межами суду, якщо це потрібно з огляду на характер досліджень, або якщо об’єкт досліджень неможливо доставити до суду, або якщо експертиза проводиться на замовлення учасника справи.

Специфікою господарських спорів зумовлена необхідність виключення із ст.99 проекту норми про обов’язок проведення експертизи безпосередньо в судовому засіданні. Крім того, питання призначення та проведення судових експертиз досить чітко врегульовані чинними нормативними актами.

***

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що, попри зауваження до проекту в досліджуваній у цій статті частині, його розроблення та подальше впровадження з урахуванням особливостей господарської діяльності є кроком вперед до оптимізації судового процесу та досягнення мети правосуддя — прийняття обгрунтованого та справедливого рішення.

P.S. Інші думки з приводу проекту ГПК, зокрема, висловлені під час круглого столу, що відбувся в Одесі, читайте на стор.13.