ВСУ висловив позицію щодо стягнення безпідставно набутих грошей

У разі стягнення безпідставно набутих грошей нараховуються відсотки відповідно до ст.536 ЦК й унеможливлюється стягнення 3% річних від простроченої суми. Такого висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 2 березня 2016 року №6-2491цс15, текст якої друкує газета "Закон і Бізнес".

Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

2 березня 2016 року м.Київ №6-2491цс15

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого — Лященко Н.П.,

суддів: Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Особи 7, Особи 8, Особи 9 про стягнення грошових коштів за заявою Особи 7, Особи 8, Особи 9 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22.07.2015,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2014 року Особа 6 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що рішенням Київського районного суду м.Харкова від 19.09.2012 визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, укладений 19.02.2009 між ним та Особою 7,застосовано двосторонню реституцію — стягнуто на користь Особи 6 отримані

відповідачами за продаж будинку кошти в сумі 250 тис. грн.

8.11.2012 рішення набуло чинності, із цього часу у відповідачів виник обов’язок повернути безпідставно набуті кошти, які до цього часу йому не повернуто, чим порушено його права.

У зв’язку з наведеним позивач на підставі ч.2 ст.1214 Цивільного кодексу просив стягнути з відповідачів проценти за користування чужими коштами на рівні встановленої Національним банком облікової ставки за період з моменту укладення (19.02.2009) визнаного в подальшому недійсним договору купівлі-продажу по день звернення його з цим позовом до суду в сумі 112395 грн. 55 коп., а також на підставі ст.625 цього кодексу 27 тис. грн. інфляційних втрат і 3% річних у сумі 12431 грн. 51 коп., а всього просив стягнути 151827 грн. 6 коп.

Рішенням Київського районного суду м.Харкова від 20.11.2014 в задоволенні позову Особи 6 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 5.02.2015 вказане рішення суду першої інстанції скасоване та ухвалене нове рішення, яким позов Особи 6 задоволено: стягнуто солідарно з Особи 7, Особи 8, Особи 9 на користь позивача: проценти за користування безпідставно набутими та збереженими коштами в сумі 112395 грн. 55 коп., інфляційні нарахування в сумі 27 тис. грн., 3% річних у сумі 12 431 грн. 51 коп. та вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою ВСС від 22.07.2015 касаційну скаргу Особи 7, Особи 8, Особи 9 відхилено, рішення Апеляційного суду Харківської області від 5.02.2015 залишено без змін.

У поданій до ВС заяві про перегляд судового рішення Особа 7, Особа 8, Особа 9 порушують

питання про скасування ухваленого у справі рішення суду касаційної інстанції з передбаченої п.1 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме стст.625, 1212 ЦК.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення Особа 7, Особа 8, Особа 9 посилаються на ухвали ВСС від 19.09.2012 та 28.05.2014.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС уважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до ст.353 ЦПК Верховний Суд переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

За положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 19.02.2009 між Особою 7, Особою 8, Особою

9, з однієї сторони (продавці), та Особою 6, з іншої сторони (покупець), було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними спорудами за Адресою 1. За умовами договору продаж здійснено за 250 тис. грн., які продавці отримали від покупця повністю до його підписання.

Рішенням Київського районного суду м.Харкова від 19.09.2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 8.11.2012, визнано недійсним вказаний договір купівлі-продажу; визнано за Особою 7, Особою 8 та Особою 9 право власності на житловий будинок з надвірними будівлями, що розташований за вказаною адресою, стягнуто з Особи 7, Особи 8 та Особи 9 на користь Особи 6 250 тис. грн. На виконання цього рішення було відкрито виконавче провадження, проте відповідачі гроші в сумі 250 тис. грн. позивачу не повернули.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що після ухвалення Київським районним судом м.Харкова рішення від 19.09.2012 та набрання ним законної сили правовідносини сторін перейшли у виконавчу сферу й підстави для відповідальності відповідачів за порушення грошового зобов’язання відсутні, а вимоги стст.536, 1214 ЦК до спірних правовідносин не застосовуються, оскільки між сторонами у справі немає грошових зобов’язань, а є лише рішення суду, що підлягає примусовому виконанню.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що відповідачі безпідставно володіють коштами позивача в розмірі 250 тис. грн., тому відповідно до ч.2 ст.1214, стст.536, 1048 ЦК мають сплатити

проценти за користування ними за 5 років (з моменту укладення договору купівлі-продажу), а також відповідно до ст.625 цього кодексу інфляційні витрати та 3% річних, а наявність судового рішення не припиняє їх грошових зобов’язань та не звільняє від відповідальності за порушення строків проведення розрахунку.

На відміну від висновків, які містяться в судовому рішенні у справі, яка переглядається, в ухвалі ВСС від 28.05.2014, на яку посилаються заявники як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, суд установив, що між сторонами існують договірні правовідносини, що унеможливлює застосування до них положень ст.1212 ЦК.

Отже, у справі, яка переглядається, та у справі, на рішення в якій посилаються заявники, обгрунтовуючи свою заяву про перегляд судового рішення, наявні різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права.

Разом з тим ВСС в постанові від 19.09.2012, на яку посилаються заявники як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, за аналогічних обставин дійшов висновку, що в разі безпідставного набуття майна та зберігання його без достатньої правової підстави правила ст.625 ЦК не застосовуються.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС

виходить з такого.

Стаття 625 ЦК визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання, її дія поширюється на всі види грошових зобов’язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов’язань.

Цією статтею регулюються зобов’язальні правовідносини, тобто її дія поширюється на порушення грошового зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. При цьому ч.5 ст.11 ЦК, в якій ідеться про те, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду, не дає підстав для застосування положень ст.625 ЦК у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов’язальних правовідносин. З рішення суду зобов’язальні правовідносини не виникають, оскільки вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено в ст.11 ЦК, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність.

У справі, яка переглядається, 19.02.2009 договір купівлі-продажу за рішенням суду було визнано недійсним. Суд застосував двосторонню реституцію, на виконання якої вирішив стягнути з відповідачів на користь позивача отримані від нього за продаж будинку кошти. Проте відповідачі не повернули позивачеві кошти в розмірі 250 тис. грн. У зв’язку із цим застосуванню підлягає ст.1212 ЦК, згідно з якою особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно.

Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Це положення застосовується і до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Якщо без достатньої правової підстави набуваються або зберігаються гроші (як готівкові, так і безготівкові), на них нараховуються відсотки згідно зі ст.536 ЦК з того часу, коли набувач дізнався або повинен був дізнатися про безпідставність набуття або збереження цих коштів.

У разі стягнення безпідставно набутих чи одержаних грошей нараховуються відсотки відповідно до ст.536 ЦК й унеможливлюється стягнення 3% річних від простроченої суми відповідно до ч.2 ст.625 цього кодексу.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували зазначені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до ст.360⁴ ЦПК є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Всупереч вимогам ст.215 ЦПК судом не наведено розрахунків, з яких суд виходив задовольняючи вимоги Особи 6 та не зазначені правові підстави солідарного стягнення з відповідачів грошових коштів.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у стст.57—60, 131—132, 137, 177, 179, 185, 194, 212—215 ЦПК, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову, зокрема щодо грошових вимог

(дослідження обгрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обгрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до ст.353 ЦПК Верховний Суд переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. Згідно із ч.1 ст.360² ЦПК справи розглядаються Верховним Судом за правилами, встановленими главами 2 і 3 розд.V цього кодексу, а тому ВС не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з пп.«а» п.1 ч.2 ст.360⁴ ЦПК.

Керуючись п.1 ч.1 ст.355, п.1 ч.1, ч.3 ст.360³, ст.360⁴ ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 7, Особи 8, Особи 9 задовольнити частково.

Ухвалу ВСС від 22.07.2015, рішення Апеляційного суду Харківської області від 5.02.2015 та рішення Київського районного суду м.Харкова від 20.11.2014 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК