Таращанський районний суд Київської області

06 березня 2017, 13:36

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також давати оцінки всім наявним доказам, і залежно від установлених результатів, робити відповідні правові висновки.

Як повідомляє «Закон і Бізнес», у справі №6-2789цс16 Верховний Суд України вказав на те, що договір позики є двостороннім правочином, а також одностороннім договором. Адже після його укладення всі обов’язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або відповідної кількості речей того ж роду й такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває тільки права.

За своєю суттю, розписка про отримання в борг коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання певної грошової суми або речей.

Приводимо повний текст постанови ВСУ у справі №6-2789цс16:

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 січня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І.,

суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,

за участю представника товариства з обмеженою відповідальністю «Маслоленд» ОСОБА_3,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Маслоленд», третя особа – ОСОБА_2, про стягнення коштів за договорами позики за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 18 грудня 2013 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Маслоленд» (далі – ТОВ «Маслоленд») укладено договір позики, за умовами якого передав позичальнику грошові кошти в розмірі 70 тис. доларів США строком до 18 лютого 2014 року, а 18 січня 2014 року – 225 тис. доларів США строком до 1 березня 2014 року, що підтверджується розписками, складеними директором та засновником ТОВ «Маслоленд» – ОСОБА_2, яка діяла в інтересах товариства.

Посилаючись на те, що кошти за договорами позики до теперішнього часу не повернуті, ОСОБА_1, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з ТОВ «Маслоленд» на свою користь 295 тис. доларів США, що було еквівалентно 6 млн 425 тис. 985 грн.

Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області рішенням від 6 травня 2015 року позов задовольнив: стягнув з ТОВ «Маслоленд» на користь ОСОБА_1 295 тис. доларів США, що було еквівалентно 6 млн 233 тис. 350 грн; вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд Львівської області 31 серпня 2015 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року скасував й ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 3 лютого 2016 року рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року залишив без змін.

У листопаді 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 207, 1046, 1047 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального

права.

У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року й залишити в силі рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ «Маслоленд» ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що

спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Суди установили, що згідно з розпискою від 18 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 отримала в позику грошові кошти в розмірі 70 тис. доларів США зі сплатою 21 % щомісяця та зобов’язалась повернути зазначену суму до 18 лютого 2014 року.

Указана розписка підписана ОСОБА_2 і скріплена печаткою ТОВ «Маслоленд».

Для забезпечення виконання цього зобов’язання ОСОБА_2 передала в заставу нежиле приміщення загальною площею S_1 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1.

Відповідно до розписки від 18 січня 2014 року між

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, за яким ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 як засновник та директор ТОВ «Маслоленд» отримала в позику грошові кошти в розмірі 225 тис. доларів США та зобов’язалась повернути вказану суму до 1 березня 2014 року.

Указана розписка підписана ОСОБА_2 і скріплена печаткою ТОВ «Маслоленд».

Для забезпечення виконання цього зобов’язання ОСОБА_2 передала в заставу універсальний торговий центр «Матадор», що знаходиться за АКДРЕСА_1, а також земельну ділянку площею S_2 га та нежитлові будівлі.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що ТОВ «Маслоленд» не є належним відповідачем у справі, оскільки боргові розписки ОСОБА_2 видала як фізична особа, належні та допустимі докази на підтвердження того, що ОСОБА_2 діяла в інтересах ТОВ «Маслоленд», а також, що отримані за цими розписками грошові кошти передані товариству і використані останнім на власні потреби відсутні.

Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час

розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року, рішення цього ж суду від 14 вересня 2011 року, 20 березня 2013 року та постанову Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року.

Ухвалюючи рішення від 14 вересня 2011 року і 20 березня 2013 року про часткове задоволення позову й стягнення заборгованості за договором позики, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив з того, що згідно зі статтями 1046, 1047 ЦК України розписка є підтвердженням укладення договору позики, а такий договір вважається укладеним з моменту

передачі грошей.

Ухвалою від 31 серпня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову й стягнення заборгованості за договором позики. При цьому, суд виходив з того, що на час укладення договору позики позичальник як директор товариства мав право на укладення такого договору від імені товариства, оскільки згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців він значився керівником указаного товариства.

Верховний Суд України, у постанові від 18 вересня 2013 року, виклав правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори

позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 207, 1046, 1047 ЦК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей,

визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у

письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.

У справі, яка переглядається, суди установили, що згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб – підприємців на час укладення договорів позики директором, керівником та підписантом ТОВ «Маслоленд» була

ОСОБА_2, яка діяла на підставі Статуту, зареєстрованого 18 вересня 2012 року, і могла укладати від імені товариства, зокрема, договори (правочини), набувати майнові та особисті права, нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді (пункти 6.6 та 6.7 Статуту), а розмір частки в статутному капіталі ОСОБА_2 становив 100 % (пункти 4.1 і 5.11 Статуту).

Під час розгляду справи ОСОБА_1 зазначав, що грошові кошти за договорами позики передані саме ТОВ «Маслоленд», в інтересах якого діяла ОСОБА_2.

Звернувшись до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень, ОСОБА_1 зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що позичальником за договорами позики була ОСОБА_2 як фізична особа.

На підтвердження своїх доводів заявник надав копії квитанцій до прибуткових касових ордерів від 18 грудня 2013 року та 18 січня 2014 року НОМЕР_1 і НОМЕР_2 про отримання ТОВ «Маслоленд» від ОСОБА_1 у позику 577 тис. 500 грн та 1 млн 912 тис. 500 грн відповідно.

Дослідження і оцінка зазначених доказів мають значення для встановлення позичальника за

договорами позики та для правильного вирішення справи.

Однак, квитанції до прибуткових касових ордерів від 18 грудня 2013 року та 18 січня 2014 року НОМЕР_1 і НОМЕР_2 про отримання ТОВ «Маслоленд» від ОСОБА_1 грошових коштів не досліджувалися судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій при ухваленні судових рішень.

Оскільки суди попередніх інстанцій не досліджували зазначені докази та не встановили обставини, що можуть мати значення для правильного вирішення справи, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий

В.І. Гуменюк

Судді: Н.П. Лященко

Я.М. Романюк

В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК

у справі за № 6-2789цс16

Договір позики є двостороннім правочином, а також одностороннім договором, адже після його укладення всі обов’язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або відповідної кількості речей того ж роду й такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Суддя Верховного Суду України

В.І. Гуменюк

Закон і Бізнес

Суд має виявляти справжню правову природу боргової розписки, — ВСУ